Кюсаку Юмено. Доґра Маґра

 

Вісімдесят п’ять років тому в Японії Кюсаку Юмено винайшов готичну детективну фантастику. А ви не знали?

Роман «Доґра Маґра» вийшов друком за рік до смерті письменника й залишився непомічений. Його віднайшли по тридцяти роках, і відтоді він посідає почесне місце серед класики японської літератури ХХ сторіччя, а шанувальники детективного жанру включили його до «трьох [у деяких джерелах чотирьох — І.Д.] найнезвічайніших творів за всю істьорію японського детективу». Проте його перекладів небагато. Й не дивина: за все не таке вже коротке життя мені зустрілася лише одна настільки ж химерна книжка — «Рукопис, знайдений у Сарагосі» Яна Потоцького. Хоча ні, Юмено заплутує читача майстерніше.

Психічно хворі геть усі. Головний герой — пацієнт психіатричної лікарні на ймення Ітіро Куре (або ні; принаймні, лікарі йому не кажуть, сподіваючись, що він згадає сам), нібито вбив матір і наречену (можливо, ні). Його намагається вилікувати професор Вакабаясі — насправді не психіатр, а фахівець із судової медицини; судячи з його методів, він, можливо, божевільніший від пацієнта. 

Справжній психіатр теж є — це доктор Масакі, який нещодавно помер, нібито, вкоротивши собі віку (або ні). Він залишив по собі винахід — прийоми такої перебудови психіки людини, по якій та стає повністю керована. Вакабаясі підозрює, що саме так обробили психіку його підопічного, через що той і вчинив жахливі злочини. Тож удається до химерних засобів — убирає героя (чи то Ітіро, чи то ні) в студентський однострій, організує зустріч із дівчиною, твердячи, що це його наречена (яку, пам’ятаєте, Ітіро нібито вбив), водить до кабінету Масакі, гадаючи, що він щось пригадає. Ітіро нічого не пригадує, проте знаходить рукопис під назвою «Доґра Маґра», написаний іншим пацієнтом психлікарні. В рукописі розвінчується метода Масакі й Вакабаясі (та й психіатрія в цілому), причому в детективній формі, — такий собі роман у романі, міз-ан-абім. 

У кабінеті знаходиться дисертація Масакі й інші праці, де він твердить, що його геніальні знахідки залишаться не оціненими, бо решта людей занадто дурні, щоб їх зрозуміти; суть у тому, що божевільні геть усі люди, бо думки породжує не мозок, а все тіло.

Ітіро Куре звинувачують у злочинах, бо двічі заставали поруч із трупами; незважаючи на це, годі зрозуміти, чи він убивця, а коли так, чи здійснив злочини несвідомо. А може, свідомо, але це так на нього вплинуло, що він усе забув. Тільки незрозуміло, чи наш головний герой — Ітіро. Бо він нічого такого не пригадує.

А тут іще й виявляється, що доктор Масакі живий (нібито). Й умовляє героя, що він і справді Ітіро Куре, і справді вбивця — але не з власної волі, а через генетичну пам'ять. А може, й не він, а його двійник. Чи брат-близнюк...

Я певен, що ніхто не прочитає цієї книги. В найліпшому разі, ви розживитеся недавнім російським перекладом, щойно його викладуть у мережу пірати. Або ж переглянете екранізацію 1988 р., субтитровану, знов-таки, чужою мовою.

Тут просилося б «А шкода!», але я скажу: «Мені байдуже».