Алекс Хейлі. Коріння

Наприкінці 70-х у «Літературній газеті», передплачуваній тоді в незчисленних родинах «радянської інтелігенції», з’явилася хвалебна рецензія на цілий підвал, що траплялося нечасто. Ішлося, що бувало ще рідше, про новинку літератури США. Автор нібито дослідив історію предків аж до африканського юнака Кунти Кінте, вивезеного работорговцями з Гамбії до США двісті років тому. Такою прихильністю книжка завдячувала популярністю теми гноблення негрів у США в радянській пропаганді взагалі, а у злегка фрондерській «Літературці» — теми шанування власної історії.

Товста, понад тисячу сторінок, книжка в м’якій палітурці потрапила мені до рук років через п’ять. Книгарні «потенційних супротивників» на Червоноармійській не було ще й у проекті; за зберігання перемитнених книжок можна було як не отримати строк, то вилетіти з комсомолу, а заразом, і з роботи — працював я в КПІ, а він, як і решта ВНЗ, вважався ідеологічним форпостом.

Книжку я прочитав з превеликим задоволенням. Минуло ще років п’ять, розбуялася «перебудова», і я, вже трохи знаний у редакції «Всесвіту» як перекладач із японської, запропонував Володимирові Митрофанову, що очолював англо-американський відділ, видати в «журнальному» варіанті роман «Коріння», так високо оцінений радянською критикою.

Треба сказати, що на той час у США вже пройшов телеекранами, зібравши понад стомільйонну аудиторію, серіал за мотивами роману, відлунав судовий процес, по чому Хейлі мусив виплатити 650 000 за «запозичення» кількох десятків фрагментів з роману Гарольда Курландера «Африканець», дослідники не залишили каменя на камені з буцімто «історичності» роману. Втім, з Нортонової антології афроамериканської літератури «Коріння» ще не викинули, цей роман був (і залишається) найпопулярнішою книжкою негритянського автора. Ясна річ, в СРСР це не було загальновідомо; принаймні, я всіх цих подробиць не знав.

Володимир Іванович відказав, що має прочитати книжку й нарадитися з головним редактором; тоді на цій посаді був сумнозвісний Віталій Коротич. Десь за півроку я поцікавився результатом наради й почув, що Коротич ось-ось має поїхати до Москви й там, зокрема, узгодить це питання. Та ба! У Москві заборонили публікувати Хейлі, розтлумачивши, що там, мовляв, вбачається негритянський шовінізм. Це було кумедно, зважаючи, що незадовго перед тим саме видали український переклад наскрізь расистських «Звіяних вітром»!

Що ж, Митрофанов давно на цвинтарі, Коротич подвизається в Москві; ідеологи, які розгледіли в Хейлі той шовінізм, уже перевелися; переклад російською вийшов масовим накладом; а серед сорока мов, на які перекладено «Коріння», української немає й досі. Ймовірно, й не буде.