Мійоко МАЦУТАНІ. Первачок, Зміюччин синок. Бросквинка. Дві Іди.

Її представляли до премії імені Андерсена п’ять разів. Не дали жодного разу. Добре, хоч на батьківщині не забракло літературних нагород.

Усе життя Мійоко Мацутані ретельно збирала й вивчала казки з усіх усюд Японії, видала кілька томів тих казок у власній обробці. Казкові сюжети вплетені в її автобіографічні книжки — «Бросквинка» (Тісай Момо-тян) з продовженнями про те, як ростуть дівчатка та як вони переживають розлучення батьків; на відомих казкових сюжетах побудований «Первачок, Зміюччин синок» (Тацу-но ко Таро). «Дві Іди» (Футарі-но Іда) — теж казка, але зовсім інша: старий стілець розповідає дітям про атомне бомбардування Хіросіми.

З десяток книжок Мацутані порохнявіють у мене на книжковій полиці років тридцять п’ять. Вони не були потрібні колись єдиному в УРСР видавництву дитячої літератури «Веселка», не потрібні й нині жодному з видавництв УРСР-2. Воно й зрозуміло: за останній рік в Україні вийшло друком чверть книжки на душу населення.

Може, моє чи наступне, не менш зросійщене покоління пам’ятає — певна річ, на «общєпонятном» — чи не перший в радянському прокаті повнометражний мультфільм під назвою «Таро, син Дракона». А може, й книжки «Пригоди Таро в Країні гір» і «Булка кольору лисячого хвоста».

А як хтось із сучасних дітей і цікавиться Японією, то, в найкращому разі, переглядає манґу й аніме. Що ж, нехай собі ростуть здорові. Зрештою, ґохан зі спільного полумиска, чи то пак, «фудшеринґ», і кут на два дзьо в гуртожитку, чи то пак, «колівінґу», вони матимуть нарівні з рештою, не виключаючи й нас, останніх із читачів — хто доживе.