Мія Коту. Романи, повісті, оповідання.

Лише двоє письменників із Мозамбіку вдостоєні премії імені Камоїньша, найвизначнішої літературної премії португаломовних країн. Один із двох — Мія Коту.

Лише двоє письменників із цих країн удостоєні Міжнародної Нойшадтівської премії з літератури, відомої як «Американська Нобелівська». І тут Мія Коту — один із цих двох.

Його словесні винаходи чарують і стають предметом досліджень лінгвістів. Від його оповідей про Африку годі відірватися, хоча моя недовчена португальська й етнографічне невігластво часом затуманюють подробиці. Що не дивно, бо його португальська насичена словами, а текст — реаліями з різних частин Мозамбіку. Мія Коту, «білий африканець», голос Мозамбіку в красному письменстві, знавець легенд і негритянського чаклунства, створив притаманний лише йому самому стиль, названий дослідниками «анімістичним реалізмом».

Перший роман Мія Коту «Земля-сновида» відзначили премією Асоціації письменників Мозамбіку з художньої літератури. Критики вважають його однією з найкращих африканських книжок ХХ сторіччя. Переклад українською хотіли випустити в достойному видавництві. Фрагмент з’явився в збірці дослідницьких статей у перекладі певної наукової співробітниці (чомусь із численними хибодруками й дрібними помилками на кшталт неузгодженості відмінків). Ймовірно, з нею й домовилися, навіть анонсували видання. Та щось не склалося; либонь, африканські чаклуни занапастили справу.

Чи озветься до нас Африка голосом Мія Коту українською? Не певен. Але тим часом можу запропонувати коротеньке оповідання у власному перекладі. Для колег, небайдужих до перекладацьких технічних задач завважу, що Мія Коту мають, зокрема, за великого майстра вигадувати прислів’я й приказки; якою мірою вдалося відтворити їх нашою мовою, дивіться самі.

Як Жоржисько спогади вигойдував

Мій приятель Жорж Крапикома, відомий у колі друзів як Жоржисько, описував мені прикрі непорозуміння, що їх мав у житті. Варто відзначити, що невдатні його штибу зазвичай мають передчуття. І мій друзяка не раз опинявся, сказати б, передчутливцем. Оце я й змалюю, але спочатку зображу на полотні, яка в Жоржа вдача.

Усе життя Жоржисько прагнув одного: не втрапити в халепу. Хоча боявся він мало чого — ще б пак, при таких габаритах. Що він велетень — то неабияке применшення. Говорити до нього було немов до хмар. Серед нас ходила приказка: той хлоп цілується хіба що навсидячки! За часів португальського правління стосунок Жоржиська до політики був десь як стосунок грошей до калитки злидаря: поменше крутитися й ніколи не затримуватися. Від міського шарварку його канудило. Тож, щоб утекти на природу, він вирішив найнятися водієм на сафарі. Це мало б уберегти від зловонного подиху світу. Але не так сталося, як гадалося. Якось йому довелося везти до джунглів на лови кількох чинів із ПІДЕ, португальської таємної поліції. Брутальні чоловіки й великі хижаки — саме те, від чого він прагнув триматися подалі. Під вечір одне цабе звеліло почистити зброю. Він і досі пам’ятає, як жахнувся:

— Зброю? Я?

Проте вголос нічого не сказав — натомість одразу придумав, як поквитатися — й заходився терти, чистити, смарувати. Коли ж навів останній глянець, гахнув просто перед носом у того, кому не пощастило опинитися найближче. І раптом ПІДЕшник гепнувся долі, мов кокос у бурю.

Минуло тридцять років, та Жоржисько й досі розповідає про це зі скрухою: «Ну, стрелив, але ж тихенько-тихесенько. Хто б подумав, що той тип отак розтягнеться! Та ну, я й досі не вірю, що він від пострілу помер. Либонь на серце заслаб. Чи вилетіла якась клепка з голови».

Він доливає кухоль по вінця, осушує. Примружує очі, клацає язиком і знову веселішає. Сум у душі минув: у пам’яті сплив — у пиві потонув. Жоржисько колисається у фотелі-гойдалці й пояснює: коли хилитаєшся, в минуле повертаєшся. Якби не цей фотель, все б чисто позабував.

Щоб пригадувати таке минуле, слід добряче розгойдатися. Після злощасного пострілу його запроторили до буцегарні, нібито за зв’язки з терористами. Треба було мати особливий талан, щоб сісти в січні сімдесят четвертого — за чотири місяці до падіння фашистського режиму. Той квітневий ранок він ніколи не забуде: люди взяли штурмом в’язницю, відімкнули камеру й винесли його на руках. Власне, йому найбільше закарбувалося в пам’яті, що від цього від дістав напад морської хвороби. Та це не завадило іншим оголосити Жоржиська героєм і народним месником.

— Можеш таке уявити, га? Я ж ніколи нікуди не пхався… не треба було мені від них ні грошей, ні, як її там, декомпенсації.

Проте Революція не забуває героїв: його поставили керувати націоналізованим заводом. Жоржисько, звісно, спробував якось відбутися. Відмовки, як то з ним завжди бувало, вилилися в чергове непорозуміння. Отож він узяв на себе цей нелегкий обов’язок. Жоржисько з ранку до ночі упадав при роботі. Усе йшло як по маслу, заводська бухгалтерія звітувала про дедалі більші прибутки. Аж так, що надмір успіхів викликав підозри. Інші заводи й на порожні тарілки не заробляли, а в цього тлустого супу не бракувало. Виряджені ревізори навіть не добралися до паперів: вистачило рушниці на стіні в директорському кабінеті.

— У ваших інструкціях нічого не було про зброю.

— Але ж ця рушниця славетна: то з неї я встрелив поліцейського чина. Ви що, не чули? Це ж моя нагородна зброя, її мені вручили при всіх!

Марно старався. Хто там розбере, чи то справді нагородна зброя! Кому рушниця — іграшка, а мишці смерть. І бідолаху знов упекли, на цей раз за незаконне тримання зброї. У в’язниці він був рахманний, мов панцирник. Але той неславний час пам’ятає дуже добре, попри те, що здебільшого спав, аби тільки заглушити голод. А зараз спогади спливли знов:

— Ну, бачиш, друже? Я тут ні до чого, ці справи самі тичуться мені просто в пику.

Отак він гибів, марнуючи місяць за місяцем. Певного дня крізь заґратоване віконце він угледів, що перед брамою зійшлися робітники з його заводу, і попросився до начальника в’язниці, щоб той дозволив побачення з підлеглими. Проте відповідь була цілковито неочікувана:

— Знаєте, пане Жоржиську, що сьогодні вас мали звільнити?

— Мали звільнити?

— Так, саме сьогодні, на честь всесвітнього дня метеоролога. От тільки доведеться ще посидіти…

Чому ж воно сказано, та не зроблено? Звільнення відклали ось через що. Робітники скучили за ув’язненим директором і, щоб його звільнити, улаштували чаклунський обряд. Влада обряд припинила, а недійшлих чаклунів затримали за пропаганду темних забобонів. Цей наслідок, у свою чергу, перетворився на причину: звільнення Жоржиська відклали, щоб не догоджати тим, хто вірить у феодальні церемонії. Начальник в’язниці виклав це дуже просто: «Якби вас зараз випустили, вийшло б, начебто ці забобонні ритуали таки подіяли. А це суперечить матеріалістичним засадам. З цих самих міркувань у районі міжнародний день метеоролога перенесли». І щиро обманутий у сподіваннях Жоржисько повернувся до камери.

— Ну, бачиш? Через метеорологічний матеріалізм я відсидів зайвий строк!

І лише за кілька місяців його відпустили на всі чотири боки, бо вже ніхто б не відніс звільнення на рахунок хитровигаданих духів. Як скрушно каже сам Жоржисько, і з собакою не подружив, і зубів не всторожив.

Сьогодні ми не схильні відбуватися розмовами про погоду. Сидячи в старому фотелі-гойдалці, він зважує безмір часу. Працювати — а навіщо? Тече праця як з води, ні туди і ні сюди… Випростує натруджені ноги й питає мене:

— Що хилитається: я, фотель, чи світ?