Ясусі Іноуе. Вітер-ліс-вогонь-гора. Діяріуш ченця на прозвання «Просвітлення первобутне»

Багато років припадають порохом у мене на полиці дві книжки славетного майстра історичного роману Ясусі Іноуе — «Вітер-ліс-вогонь-гора» та «Діяріуш ченця на прозвання "Просвітлення первобутне"».

«Самурайський» роман як жанр популярний у Японії й невідомий в Україні. Переклад був би цікавий технічно: тут і «лагідна архаїзація» тексту, і придворні та військові посади середньовічної Японії, й алюзії на джерела, відомі японцям зі шкільної лави, та загадкові для нас (що, скажімо, спільного між вітром, лісом, вогнем і горою й до чого тут самураї?).

А ось роман про загадкову смерть «батька-засновника» сучасного чаювального чину Рікю Сена вимагає принципово вищого рівня майстерності перекладача. Адже терміносистеми «тяною» немає (незважаючи на те, що чимало людей навчаються його одне в одного, а хтось навіть у японських майстрів); буддійські тексти українською не перекладені, тож і тут терміносистеми й системи понять не існує; перевищено-ґречний стиль мови, яким пише чернець, не задосить розроблений. Усе це довелося б винаходити «на льоту».

Потішу японофілів: ви можете бодай переглянути екранізації цих двох книжок. Вони були в прокаті (хоча й не по-нашому) під назвами, відповідно, «Прапори самураїв» і «Смерть чайного майстра».

Ну, а перекладу вкраїнською, ймовірно, не прочитає ніхто ніколи. Хіба що початок, перекладений колись на пробу.

— Агов, ченче з Трьох криниць! Агов!

Почувши вигуки за спиною, я вирішив не озиратися, немовби то не до мене. Добродій, з яким я мав честь спіткатися в храмі Трьох криниць, Міїдера, ім’я моє запам’ятати не зволив. Тож я крокував собі далі, але подорожній прискорив крок і гукнув знову:

— Агов, ченче з Трьох криниць!

Дідизний, та аж ніяк не ветхий, міцноногий, він наздоганяв мене навдивовижу швидко. Й нарешті я почув:

— Агов, ченче Хонкаку з Трьох криниць! Це ж ти, Хонкаку, власною особою!

Після цього, звісно, рухатися далі було б непростимо. Я зупинився, розвернувся, й віддав уклін знайомцеві, якого не бачив шість років. І як же відрадно було зустрітися знов! Так, то був велебний чернець на прозвання Тойо, «Східно-світлий», він майже не змінився з часів за життя навчителя Рікю, ба більше, нітрохи не глядівся на свої роки, що їх, за його власними словами, мав аж вісімдесят три.

— Склади мені товариство!

Хто б став перечити! Мені й самому хотілося знов побачити шарлатове листя кленів у храмі Подобизни істини, Сінньодо, де я давно не бував, тож я й незчувся, як уже проходив крізь храмову браму, де міг милуватися ним досхочу.

Я зовсім забув про плин часу, й похопився, лише коли, вийшовши з чаювального прихатку, де чин розпочався ще в надобіддя, побачив, що гущавина саду й цукубаї, камінна чаша-рукомийник, уже занурилися в сутемряву; маю сказати, що ці півдня проминули втішно — просто на рідкість утішно.

Сувій — шість ієрогліфів славослов’я на честь будди Амітабхи пензля принца Сон’енхо, з підклейкою з цупкого паперу; чайна чашка з провінції Ісе; знамените огнище, на якому ні на мить не стихав булькіт окропу в казанку, званий «вітром у соснах». Мені якось випала честь супроводжувати сюди навчителя Рікю, й можу сказати, що сьогодні чаювальний чин був достеменно як тоді — то більше, що й правив його той самий велебний Тойо, знаний майстерник і знавець засад «вабі», погідної безпретензійності. Зчудований, немов уві сні, спостерігав я його мистецьку манорію.

Коли надійшла черга милування чашками, велебний Тойо поставляв переді мною взірець «сучасної кераміки», імая, дар навчителя Рікю. Як же розчулило, якою вдячністю виповнило мене його щиросерде дбання! Мимоволі пригадалися давні часи, коли я сидів отак перед навчителем. Скільки років я не тримав німотно на долоні цю довершену чашку — об’ємисту, з тонкими стінками, чорною поливою! Я мав суто особисті спогади про цей витвір майстра Тьодзіро, який покинув наш світ на два роки раніше за навчителя. І дуже втішився, побачивши, що чашка знайшла своє місце у велебного Тойо.

Отож, уже поночіло, коли я вийшов із чаювального прихатку, спорудженого верховним виголошувачем молитов по його зреченні світу в південній частині Сінньодо, й дорогою до келії, що правила за оселю в часи моєї науки, розмірковував про сьогоднішню випадкову зустріч і конверзацію. Пригадував те, чого не сказав, хоч і мав би сказати, про що не запитав, хоч і мав би запитати. Перебирав у пам’яті відповіді на запитання, й сумнівався, чи саме так подобало відповісти. Є вислів «думки розбігаються»; от і в мене по сьогоднішньому нежданому спітканні й чаювальному чині в цьому прихатку з велебним, що йому навчитель Рікю другом зволив бути, серце палало, а думки розбігалися.

— Чому ти так замолоду вирішив зректися світу? Бо присвятив життя чаювальному чину, запрагнув зробитися майстерником, чи було ще щось? — рачив поцікавитися Тойо.

Не було нічого. Сам себе, добігаючи шостого десятку, я аж ніяк за молодого не мав, та хай там як, я не зміг точно відповісти, що потрутило піти в ченці. Це не був скуток того, що я, слідом за навчителем Рікю, струсив прах світу з ніг, ставши на стезю чаювального чину. І не сказати, ніби я, не вдатний від природи, раптом відчув рішучість чи готовність наслідувати навчителя як один із шанувальників чаювання.

Я навчався в місцевій філії храму Міїдера, а маючи тридцять один рік, відмовився від звичного трибу життя й пішов служити навчителю Рікю; невдовзі він став брати мене за підсобника й навчати нових і нових премудростей чаювального чину, коли ж мені зрівнялося сорок, навчитель отримав розказ покінчити життя. Тож не можу сказати, ніби сподівався стати в чаюванні майстерником, ба навіть умільцем; далеко мені до цього було, хоч і ревно вправлявся, та й показувався на людях під час чаювального чину вряди-годи. Так, я прислужував навчителеві, подеколи допомагав на чаюванні, й завдяки цьому дехто з тих, хто сяяв зірками на привселюдних чинах,  час від часу міг зволити пригадати ім’я Хонкаку-ченця з храму Трьох криниць, навіть заговорити приязно, ба й запросити на чаювання.

А все ж, попри мою недолугість, на схилі літ навчитель виявив мені честь запросити одним-єдиним гостем на чаювальний чин, якого я не забуду до кінця днів. І зараз наче наяву відчуваю те напруження душі й тіла.