Юкіо Місіма. Мій друг Гітлер

Не всі здогадуються, що Юкіо Місіма написав чимало творів, сказати б, у «тренувальних» цілях, бо його творчий геній підніс і ці твори на вершини красного письменства чи драматургії.

Такими були «парні» п'єси — «Маркіза де Сад» та «Мій друг Гітлер». У першій автор поставив собі задачу обмежитися винятково жіночими ролями, в другій — самими лише чоловічими. Обидві історичні. Обидві не з японського життя. 

Першу ваш покірний ревно переклав, на ходу вивчаючи особливості сценічного мовлення й драматургічного тексту; зате ж і мав утіху двічі бачити на найкращих сценах Україні — в театрах імені Франка в Києві й імені Шевченка в Харкові (у Львові, провінційному містечку з відповідно хутірськими звичаями, місцевий театр позаторік не завдав собі клопоту не те що запросити мене на прем'єру, а навіть повідомити, що ставлять «Маркізу де Сад»). Другу — ні: кільканадцять років тому через примху видавництва, що проігнорувало мої пояснення про «парність» двох п'єс Місіми, видали лише першу; та й то не мій переклад, а сяк-так зляпаний якоюсь дівчиною, перепрошую, «дипломованою японісткою», текст під химерною назвою «Жінка маркіза де Сада».

Мій давній приятель, більше вже киянин, ніж японець, Хіроюкі Еґава, написав наукову статтю про те, як у російському перекладі славетний Григорій Чхартішвілі злегковажив особливостями чоловічої мови японців, якими Місіма щедро наділив героїв п'єси — Гітлера, Рема, Штрасера й Круппа. Що ж, замолоду мені було цікаво розв'язувати складні перекладацькі задачі (зробити текст «Маркізи де Сад» таким, щоб він «звучав» зі сцени, було якраз однією з них); нині я до цього охолов, імовірно, назавжди.

Тож п'єси «Мій друг Гітлер» ви, шановні читачі, рідною мовою не прочитаєте. Ані вистави українською не побачите.

Бен Б'юкенен. Хакер і держава

Світ бачить Україну як театр кібервоєнних дій. Навряд чи знайдеться видана в останні три-чотири роки книжка з кібербезпеки, де подіям в українському кіберпросторі не було б присвячено бодай кілька сторінок. Але читають їх лише нечисленні фахівці; тим часом державні установи, на влучну думку одного з цих фахівців, прикидаються мертвими — в марному сподіванні схилити супротивника як не відомитися від зазіхань, то бодай бити не так боляче. Відповідно, не знає нічого про кібервійну, що котрий рік поспіль точиться на нашій території, й широкий загал. Втім, одну популярну книжку на цю тему таки переклали українською, але так неоковирно, що краще б того перекладу й не було.
Щодо однієї з таких книжок я зацитую гарвардського оглядача, бо однаково не напишу краще.

1983 року вийшов фільм «Воєнні ігри». Відтоді ми передчували, що кібервійна ось-ось почнеться, й малювали в уяві картини вибухів на електростанціях і повсюдного сум'яття. Нині кібератаки — насторожливо поширене явище, що, втім, на має нічого спільного з передбаченим.

Книга «Хакер і держава» насичена відомостями «до внутрішнього вжитку», видобутими з особистих бесід, розсекречених досьє, кримінологічного аналізу корпоративних звітів. Тут немає нафантазованих сцен взаємного кіберзнищення, натомість описані справжні геополітичні перегони електронно-цифрової доби. Бен Б’юкенен простежує зіткнення волі й інтересів сучасних держав і висвітлює мало кому відомі подробиці хакерських сутичок Китаю, Росії, Північної Кореї, Британії та Сполучених Штатів у неослабній боротьбі за зверхність. Розгляд поступує від прослуховування підводних кабелів до підпільних диверсій на атомних підприємствах, від вимкнення електрики до багатомільярдних крадіжок і втручання у вибори.

Б’юкенен розгортає перед читачем невпинне колування шпигунства й ошуканства, нападу й відсічі, розхитування й порахунку. Він пояснює, чому кібератаки не такі руйнівні, як гадалося, зате куди завзятіші й важко попереджувані. Без зайвого галасу й без усякого огляду вони занапащають наші банки, інженерні системи, охорону здоров’я, демократію — кожен складник нашого життя. Нишком, по-зрадницьки вони спотворили шкалу цінностей нашої державної безпеки й перебудували шпигунське ремесло й державницьке мистецтво. Змагання за геополітичною вищістю перебралися у кіберпростір. Сполученим Штатам та їхнім споборникам час забути про колишню перевагу. Звитягу державі несуть тепер хакери. 

_______________________________________

Далі — розділ з книжки

«Ку» і «Пе» не тримаються купи

З останнього розділу ви дізналися, як «П’ятеро очей» удаються до грубої сили, крадіжки ключів і обходу шифрування, щоб створити систему розкодування «NOBUS» (від Nobody But Us, «Лише про наше око»). Та є ще один багатообіцяльний варіант: розвідслужби потай впроваджують «лаз» у програму до шифрування. Лаз — то здебільшого питома слабина, настільки непомітна, щоб її не виявили, при цьому зручна для визискування в масових масштабах.

У разі успіху лазу геополітичний виграш велетенський. Адже «об’єкти» стало шифрують повсякденне листування. Військові стратеги — плани надзвичайних заходів, що ведуть до конфліктів. Дипломати — узгодження позицій перед переговорами на вищому рівні. Корпорації — комерційні таємниці й стратегічні пріоритети. Врешті, самі розвідоргани — матеріали, що передають довіреним особам. І всі певні, що їхнє листування боронить від небажаної цікавості математичний апарат шифрування.

От тільки прихований лаз зводить математичну оборону нанівець. Коли в системі шифрування, якій повсюдно довіряють, є вбудована слабина стійкості, обізнана про нього розвідувальна установа вивідає все те, що «об’єкти» силуються приховати. Через лаз довірений засіб перетворюється на складник, що його вихід з ладу призводить до загальної відмови, а все те, що комплекс мав би обороняти, витікає. Доки ніхто більше лазом не користується, діє система «NOBUS» — потужна й непомітна. Подібно до того, як США, завдяки специфіці географії та історії, мають «перевагу гравця на своєму полі» стосовно пасивного збирання інформації, мають вони й природну перевагу щодо впровадження закладок у системи шифрування. Більшість тих систем «зроблено в США». В документах АНБ зазначається, що агентство прагне «використовувати таємні робочі стосунки з певними галузевими партнерами». Так воно нагромаджує знання про «криптографічні особливості комерційних систем криптографічного вбезпечення інформації» та вносить до цих систем корисні для себе зміни. Зокрема, зумисне впроваджує слабину до виробів компаній, щоб «уможливити її визискування» криптографам АНБ.

Якщо ж на партнера агентство покластися не може, то пробує впровадити хиби потайки. Належна слабина в потрібному місці дарує надзвичайні геополітичні переваги; через один-єдиний зіпсований компонент, що має відомий лише розробникам лаз, уся система шифрування стає нестійка. Розібратися, як діє лаз, можна й без глибоких знань математики — принаймні, на спрощеному рівні.

Найголовніше в шифруванні — випадковість, бодай позірна. У примітивному цезаревому шифрі, описаному в розділі 2, відправник і отримувач мають наперед узгодити ключ, у цьому разі, на скільки позицій зсувати абетку. Якщо цей ключ можна передбачити, вирахувати на основі перехоплених шифротекстів, урешті, вгадати, то й код зламати можна. Тож криптографи вдаються до випадковості у виборі ключів шифрування й численних інших процесах. Простіше кажучи, перехоплювачі використовують типові структури, щоб ламати шифри, а шифрувальники — випадкові числа, щоб ламати типовість. Досить пробитися крізь випадковість, на якій ґрунтується механізм шифрування, й уся математика, закладена в основу того механізму, буде ні до чого.

Але звідки беруться випадкові числа? Створити досконалу випадковість важко, криптографи віддавна полюють на джерела інформації, що містить якнайменше типових структур. У ході Другої Світової війни британські розробники шифрів вивішували мікрофон за вікно на гамірливій Оксфорд-стріт, де розташувався їхній відділ. Вічний шарварок видавався взірцем випадковості. Розмаїття вуличних звуків — автомобільних клаксонів, розмов, сирен і так далі, було задосить випадкове: ніхто не вгадав би, що почується наступної миті. Звукозаписи перетворювали на математичні вирази й використовували як джерело випадкових чисел у шифрах. У наш час певна компанія, що працює з Інтернетом, генерує випадкові числа до механізмів шифрування за допомогою панелі з сотнею гелевих світильників.

Проте істинна випадковість потрібна не завжди. Частіше криптографи використовують так звані псевдовипадкові числа; строго кажучи, вони не цілком випадкові, але дають майже той самий ефект. Існують генератори псевдовипадкових чисел — програми до їх обчислення. Генератор бере випадковий відправний пункт і далі розраховує послідовність чисел, що здаються випадковими, хоч насправді походять із цього відправного пункту. Таємність у досить складних процесах шифрування запевняють саме такі послідовності псевдовипадкових чисел. Отут і чигає небезпека: коли перехоплювач спроможеться систематично передбачати числа, що їх видає генератор псевдовипадкових чисел, то, ймовірно, зламає шифр, який на них ґрунтується.

У розроблянні нормативних документів, що їх приймають державні органи США та інших країн, визначальну роль відіграє Інститут стандартизації й техніки США (NIST). Чималий авторитет має він і в царині криптографії. У 2004–2005 рр. інститут визнав за необхідне створити нові генератори псевдовипадкових чисел, що відповідали б вимоги державних установ. Залучивши до сприяння фахівців із криптографії АНБ, NIST розробив чотири генератори. Найперший у серії дістав назву Dual_EC_DRBG, скорочено Dual_EC.

Назва «Dual_EC» відображає родину кривих, конкретніше, еліптичних. На кривій задаються дві точки, звані криптографами P і Q. Генератор бере ці точки й задане користувачем число, так зване породжувальне значення, й розпочинає обрахунок послідовності псевдовипадкових чисел. Вибрані точки — константи, тобто сталі. Така математична структура не зовсім типова для генератора псевдовипадкових чисел, але не конче нестійка. Коли якась організація впроваджує Dual_EC, вона може вибрати власні P і Q. Поки P і Q вибирають випадково, передбачити послідовність псевдовипадкових чисел, що їх генеруватиме Dual_EC, практично неможливо, навіть як перехопити вибрані значення P і Q. Власне, так і має бути.

От тільки криптографи, які досліджували проект Dual_EC на початкових етапах, виявили дещо химерне. На відміну він більшості генераторів псевдовипадкових чисел, Dual_EC діє так, що за певних умов втрачає псевдовипадковість і стає небезпечно передбачуваним. Ця вада ставить під загрозу таємність усієї шифрованої кореспонденції, автори якої довірять Dual_EC генерування псевдовипадкових чисел.

Щоб можна було впровадити дієвий лаз, мають виконуватися три умови. Найперше, початкові константи P і Q мають бути навмисне вибрані так, щоб порушувалася випадковість. По-друге, перехоплювач має знати математичну залежність між двома точками. Втім, знайти її неважко, коли знаєш, що ці дві точки не випадкові. По-третє, треба перехопити невелику кількість псевдовипадкових чисел, згенерованих Dual_EC, і обчислити відповідні типові структури.

Коли всі три умови виконані, перехоплювач може в не надто громіздкий спосіб вирахувати подальші числа, що їх генеруватиме Dual_EC — і розшифрувати кореспонденцію «об’єкта».  Інакше кажучи, щоб читати чужі листи, треба вбудувати лаз у генератор псевдовипадкових чисел, а потім його визискувати.

Наприкінці 2005 р. NIST опублікував детальніший проектний документ із технічними умовами на Dual_EC. Університетські криптографи не забарилися знайти питомі хиби. Найперше, в послідовностях нібито випадкових чисел простежувалися ледь помітні тенденції, тобто щось було негаразд. Фахівці припустили також існування лазу з використанням точок P і Q. Двоє криптографів знайшли схожі риси й навіть подали заявку на патент, що мав захистити знахідку. Це не завадило NIST випустити остаточну редакцію технічних умов на Dual_EC у 2006 році. Застереження не взяли до уваги, виявлені помилки не усунули.

В остаточному документі NIST містилася пара типових значень P і Q. Чимало установ, де впровадили Dual_EC, не завдали собі труду вибрати значення самотужки, а вдовольнилися типовими. Вони розумували так: як уже державні фахівці навели ці значення, мабуть, процес вибору забезпечував належну випадковість. Але ж у технічних умовах NIST нічого не говорилося про те, як саме розробники вибирали подані значення P і Q. Не наводилися й підтвердження, що ці значення були результатом випадкового процесу. Розробники просто написали, що P і Q мають бути «доказово випадкові», й порадили організаціям користуватися P і Q, люб’язно наданими NIST.

У 2007 році в кулуарах конференції з криптографії двоє дослідників попередили, що в Dual_EC є лаз. Проте обговорення було коротке, неофіційне, складне, сказати б навіть, мудроване, тож мало кого зацікавило. А цікаві силувалися визначити, чи то таки лаз, чи, як дехто гадав, «кумедно слабкий» криптографічний механізм. Тим часом уряд США і Міжнародна організація зі стандартизації, до якої входили 163 країни, впровадили недосконалий варіант Dual_EC до державних стандартів, чим забезпечили його повсюдне поширення в світі.

І лише через кілька років матеріали Сноудена пролили трохи світла на те, які Dual_EC має хиби та звідки вони там. Аналіз минулих подій і внутрішні документи показали: з процесів розробляння й стандартизації Dual_EC стирчать ослячі вуха АНБ.  Спершу агентство натиснуло на проектувальників. У доповідній записці для службового користування сказано: «АНБ було єдиним редактором» технічних умов на Dual_EC і, певно, залюбки пристосовувало їх до власних шпигунських цілей. Ймовірно, що АНБ вдалося впровадити лаз і вибрати неналежні типові значення P і Q. Коли справді так, то агентство виконало перші дві умови визискування лазу: невипадковий вибір точок і знання їхньої математичної залежності.

Проте суто технічних вихваток замало. АНБ протиснуло офіційне прийняття технічних умов із недоліками урядом США та іноземними установами. У документах агентства сказано, що то була «складна задача на точність маневру». Ще важливіше було спонукати використовувати Dual_EC у виробах приватні компанії, бо лише так лаз міг дати зиск. Як ні, то всі зусилля звелися б до розв’язання університетської задачі з математики. АНБ поталанило: чимало компаній таки взяли за основу стандарт. Мало хто замінив типові значення P і Q на доказово випадкові константи. Ба більше, в деяких організаціях діяли регламенти, що в наказовий спосіб змушували брати точки, надані державою, й у жоднім разі не вибирати власні. Характерний приклад — OpenSSL, чи не наймасштабніша в світі реалізація криптографічного засобу, що захищає обмін даними в Інтернеті.

До того ж, АНБ потай схиляла американські корпорації до використання Dual_EC. Утім, про це майже не повідомлялося, хіба що в публікації «Рейтерс»: АНБ сплатило десять мільйонів доларів кібербезпековій фірмі «Ар-ес-ей». Отримавши цю суму офіційно, «Ар-ес-ей» почала використовувати Dual_EC як типовий генератор псевдовипадкових чисел і прийняла низку дивних технічних рішень, через які деякі вироби фірми, в тому числі, призначені для захисту відповідальних комплексів і мереж, зробилися менш стійкі для розшифрування АНБ. І хоч спершу фірма заперечувала співпрацю з АНБ, потім один із вищих керівників «Ар-ес-ей» досить різко скартав агентство за те, що воно нібито «зловживало довірою» — щоправда, без жодних подробиць.

Жузе Рудріґеш душ Сантуш. Серія романів про Тумаша Нуронью

Навколо нього що кілька років вибухають скандали, з яких він незмінно виходить незаплямований, а недоброзичливці — посоромлені. Його «інтелектуальні детективи» й «історичні» романи розходяться стотисячними накладами в Португалії й відомі ще в сорока країнах.

Як на мене, душ Сантуш на голову вищий розрекламованого Дена Брауна й мало в чому поступається Умберто Еко. Його переклали двадцятьма мовами — українська до цього грона не потрапила. Може, воно й на краще: по смерті Віктора Шовкуна я не бачу португалістів належного рівня (звісно, когось можу не знати), а недолугі тексти відраджую, як завжди.

_____________________________________

Герой серії пригодницьких романів Тумáш Нуронья, історик і криптоаналітик, мандрує світом (ба навіть летить у космос), розв’язуючи заразом таємниці злочинів і карколомні загадки — хто був і звідки вирушив через океан Колумб? чи довів Ейнштейн математично існування бога? хто насправді був Ісус? хто організував всесвітню кризу та як з нею покінчити? чи існує душа й що відбувається з померлими? чи має Всесвіт життя за мету існування? що станеться з людством, коли машини перевершили людей у розвитку?..

1. Кодекс 632

2. Формула бога

3. Сьома печать

4. Лють господня

5. Остання таємниця

6. Рука диявола

7. Ключ Соломона

8. Ватиканум

9. Сигнал життя

10. Безсмертні

11. Таємниця Спінози

__________________________

Уривок з роману "Сигнал життя"

Науковці з програми пошуку позаземних цивілізацій SETI зареєстрували сигнал розумних істот із напрямку Тау Стрільця. Виявилося, що космічний корабель уже в Сонячній системі й за неповних три тижні долетить до орбіти Місяця. Він дістав кодову назву "Фанет".

Тумаш Нуронья зробив велику послугу Ватиканові, і тепер його обвінчає сам Папа. Обід із нареченою перериває терміновий виклик до Ватикану. На нараді, яку проводить держсекретар Святого Престолу кардинал Панунціо, присутні Сет Дайсон, астронавт і науковець із НАСА, та Емеше Бозокі, астробіолог із Європейського космічного агентства. Тумаш дістає пропозицію долучитися до експедиції назустріч "Фанетові".

XIV

Від такого несподіваного запрошення Тумаш мало не вибухнув сміхом, бо вирішив, що його розігрують. Та співбесідники залишалися незворушні, тож історик зрозумів, що пропонували всерйоз.

— Навіщо я вам? — запитав він недовірливо. — Що мені робити в експедиції до Фанета?

— Те саме, що завжди.

— Де? На мисі Кенеді?

Астрофізик із НАСА показав угору:

— У космосі.

— Що, прошу?

— Полетите з нами нагору.

На Тумашевому обличчі намалювалося нерозуміння.

— Це ви так жартуєте?

— Аж ніяк, Томе, — відказав Сет. — Я серйозний, як ніколи. Ви конче потрібні в експедиції.

— То я маю... маю летіти на спейс-шатлі?

— Томе, ви недочуваєте чи не розумієте, що я кажу? — єхидно поцікавився американець. — Що саме в пропозиції вам не ясно? Ми хочемо, щоб ви полетіли з нами в космос на «Атлантисі» й узяли участь у зустрічі Фанета. Куди вже ясніше?

Португалець втупився в нього, все ще не ймучи віри.

— Але ж... але я не астронавт!

Сет Дайсон скинув головою на співробітницю Європейського космічного агентства.

— Емеше теж ні. І, тим не менше, летить. Строго кажучи, у шатлі астронавтами мають бути лише командир і пілот, якщо під астронавтом розуміти льотчика, вихідця з аерокосмічної галузі. Та навіть таке уявлення про астронавтів походить із часів перших польотів у космос, а нині вже застаріло. Тепер у кожну експедицію набирають своїх фахівців — як-от мене, Емеше й багатьох інших. Ідеться про науковців до певних робіт згідно з метою експедиції, а на астронавтів ми їх натренуємо. Отож, Томе, ви потрібні як фахівець до розв’язання певних задач, що не під силу іншим. Через це ми вас і запрошуємо.

Тумаш усе ще був ошелешений.

— І все ж... чому я?

— Тому що нам треба буде знайти з інопланетними мандрівниками спільну мову, Томе. Найважливіше по контакті — порозумітися з екіпажем Фанета. Дуже розраховуємо на вас.

Історик не знав, що й сказати.

— Слухайте, маю для вас новину, яка вас здивує, щоб не сказати «приголомшить», — ознаймив він. — Я не знаю інопланетних мов. Розумію, що вам це не спадало на думку і видається дивним, та це сувора реальність, і ми мусимо дивитися їй у вічі. Ви маєте знати, що коли вони заговорять, я не второпаю нічогісінько.

На вустах присутніх заграли посмішки: іронію оцінили.

— Певна річ, Томе, ніхто й не чекає, що ви просто з мосту забалакаєте з прибульцями на Фанеті. Може, вони й ротів не мають, щоб балакати! А розмовляють гепами.

Кардинал Панунціо засовався в кріслі, вражений останніми словами.

— Професоре Дайсон, я вас прошу! Стримайтеся трохи.

— Ой, даруйте! — похопивсь американець. — Я лише хотів сказати, що порозуміння не конче досягається словами. Є й інші способи.

— Не заперечую, — погодився португалець. — Проте маю трохи обміркувати. Мій досвід, бачте, обмежений порозумінням з людськими істотами. А розшифровувати форми обміну інформацією інопланетян якось не траплялося. Тож і нема на що спертися, щоб зрозуміти, чи є точки перетину наших способів порозуміння, а коли є, то які. Власне, ми ж про них узагалі нічого не знаємо.

Емеше з Європейського космічного агентства доторкнулася кінчиком указівного пальця до правої скроні й нагадала:

— Зате маємо уяву і здатність до розумування та імпровізації. Завдяки цьому контакт не зайде в глухий кут.

— Я не відмовляюся, — здався Тумаш. — Але все ж-таки... чому я? Чому вибрали мене?

— Гадаєте, не впораєтеся?

— Не знаю, — відказав той. — Ні я, ні будь-хто інший не скаже, чи спроможеться порозумітися з інопланетянами з Фанета, доки не довідається, що вони за одні, в який спосіб розмовляють, яку мову мають. Чи в них звукова мова, як у нас? Чи зорова, як жестова мова й письмо? А може, запахова? А чом би й не тактильна? Чи й узагалі щось, чого в нас нема. Хто знає? Особисто я поняття не маю. Може, вони не мають зору, чи нюху, а натомість мають органи чуття, які намі не примаряться. Чи ж птахи не бачать недоступні нам кольори, чи ж змії не мають теплового «зору»? Собаки чують звуки, що їх ми не чуємо, кажани орієнтуються за допомогою відлуння. Хто запевнить, що інопланетяни не мають способів відчуття, цілком відмінних не лише від наших, а й від решти живих істот на Землі? Може, то розумні рослини? Чи щось іще химерніше? В чому вони інші?

— Найімовірніше, що в усьому, та ще й дуже істотно, — погодилася астробіолог. — Цілком певна, що вони не матимуть нічого спільного з тим, що нам відомо. Утім, може бути й навпаки: вони виявляться подібні до певного виду нашої планети, якщо правильна гіпотеза про конвергенцію в еволюції. Хто знає, які вони?

Тумаш перевів дух, захоплений безмежжям перспектив, що відкривалися.

— Так, хто знає! Все може бути. — Він провів рукою по голові, наче намагаючись навести лад у думках. — Слухайте, певно, є тисяча фахівців, які краще од мене надаються до цієї справи! На 'кий біс вам саме я?

Сет зітхнув:

— Краще од вас? І хто ж конкретно?

— Та ну, ціла купа! Але на моє запитання ви так і не відповіли.

Запанувала мовчанка. Першим порушив її державний секретар Святого Престолу:

— Кольпа міа, — почав він з вибачення, розуміючи, що давати історикові пояснення доведеться йому. — Чи, точніше, провина його святості.

— Папи?!

— Ін фатті, підтвердив кардинал. — Усе сталося вчора, коли зателефонував президент Сполучених Штатів і повідомив про новину. Пер ла Мадонна! Його святість був у повному захваті. Поки ми обговорювали відому вам справу, зателефонував Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй і закликав узгоджувати реакцію міжнародної спільноти й світових релігій. Посередині розмови з його святістю генсек зізнався, що вирішено набрати команду астронавтів. Йому, керівникові організації, що представляє все людство, доручили підібрати фахівця до порозуміння з екіпажем Фанета. От тільки буквально кожна держава негайно почала страшенно тиснути, щоб ООН призначила когось з її політиків. Нібито відбір мав би ґрунтуватися не на кваліфікації, а на політичних інтересах! Добряга, може, й пішов би у когось на поводі, але нюхом чув, що зробить людству ведмежу послугу, призначивши до цього одного з найгірших його представників.

— З найгірших?

— Авжеж! — підтвердив той. — Чи ж є в людському роді гірші від політиків?

Всі дружно порскнули.

— Кому ж, як не генсекові ООН це знати, — добродушно зауважив Сет. — Він-бо сам із них.

Жарти відволікли й зняли напругу. Кардинал Панунціо повів далі:

— Отоді його святість і висловив свою думку. «Вашій екселенції, — сказав найсвятіший отець генеральному секретареві, — потрібна людина, здатна розв’язати будь-яку загадку. Адже мова екіпажу Фанета, певна річ, буде загадкою, бо відрізнятиметься від усього, що нам відомо. Більше того, це має бути хтось перевірений на досвіді, хто користується повагою в звичайних людей і при цьому має виняткову здібність знаходити спільну мову. Звичайна людина, яка представляє звичайних людей, але з неабияким умінням розгадувати загадкові послання». — «І хто ж це? — не зрозумів генеральний секретар. — Хто відповідає таким вимогам?»

— Ісус Христос? — не втримав язика представник НАСА, проте державний секретар Святого Престолу не оцінив жарту щодо найсвятішої постаті християнства й скартав його крижаним поглядом. Американець знітився й похнюпив голову, наче хлопчак, якому вичитали. Кардинал Панунціо знову перевів погляд на Тумаша.

— Найсвятіший отець назвав вас, професоре Нуронья.

Втім, про це неважко було здогадатися...

Like

Comment

Share

Ітіро Кано. Пригоди пана Хока на чужині

З Такехіко Ямадою, що писав під псевдонімом Ітіро Кано я познайомився в Києві понад тридцять років тому — в «минулому житті». Він був тоді членом правління Асоціації письменників детективного жанру Японії (а я — членом правління Всесоюзної асоціації перекладачів). Він надписав і подарував мені пару книжок, і ми обоє сподівалися, що бодай якоюсь із них зможуть тішитися і українські читачі. Ямада-сан помер півтора року тому, а я навряд чи перекладатиму художню літературу.

За тридцять років незалежності й за наявності сотень дипломованих японістів з неозорого потоку японських детективів видано один — торік, у невибагливому «школярському» перекладі, без сліду розумної діяльності редактора.

Книжка, зміст якої я подаю далі, вийшла друком у 1984 році й була відзначена Асоціацією письменників детективного жанру як найкращий детективний роман року.

_____________________________________________

Пригоди пана Хока на чужині

Порядкуючи в старій коморі, батько й син Енокі знаходять нотатки Мотонобу Енокі, написані за доби Мейдзі. Ось їх зміст.

Увечері 26 вересня 1891 року Мотонобу, молодий лікар, отримує записку з терміновим викликом від високопоставленого урядовця Мунеміцу Муцу, свого пацієнта й друга. Муцу знайомить Енокі з двома англійцями – посланником Х’ю Фрезером і Шоном Хоком, який із першої ж хвилини вражає своєю спостережливістю. Муцу розповідає про викрадення документу державного значення, що стосується японо-англійської угоди, й пояснює: розслідування доручено Хокові. Мотонобу Енокі має допомогти розшукати документ, бо Хок не володіє японською мовою й не обізнаний з умовами життя та звичаями японців.

Документ зник під час аварії електричного освітлення в палаці Рокумейкан. Ключ від кімнати, де переховувано документ, в служника позичила шляхетна зовні молода дама, але серед присутніх її не виявили, хоч із палацу ніхто не виходив. Єдиною сторонньою особою був електрик, викликаний для ремонту освітлення. Хок підозрює, що то була перебрана в чоловічий одяг жінка, аварію ж улаштовано зумисне. Муцу припускає, що за цим криється його давній політичний ворог, Хіробумі Іто.

На початку розслідування з’ясовується, що електрик, якого мала прислати електрокомпанія, не міг з’явитися, бо його підпоїла якась жінка, подібна до описаної служником із палацу. Ретельний огляд місця злочину та опис дозволяють Хокові та інспекторові поліції Тюдзьо встановити прикмети жінки. Тюдзьо впізнає за прикметами Окіну, яка нині живе в майстра порцелянових виробів Ейкіті Міти й має зв’язки зі злочинним світом. Крамничка Міти виявляється порожня, обшук нічого не дає. Біля крамнички залишають вартувати поліцая, але на нього нападає зненацька й приголомшує якийсь іноземець. З’ясовується, що він забрав із крамнички Міти лише кілька кришок від курильниць. Але який може бути зв’язок між ними й викраденим документом?

Хок припускає, що документ сховано, він ще не потрапив ні до чиїх рук. Про це свідчить і те, що Іто не вдається до жодних дій.

Мотонобу Енокі звертається по допомогу до колишнього приятеля Кейске Мотеґі, який начебто має знайомців у злочинному середовищі, й пропонує йому гроші за сприяння в розшуку Міти.

Тим часом установлено, що незнайомець, який вдерся до крамнички Міти, – співробітник посольства Росії. В порожньому будинку, до якого Хок простежив його шлях, знайдено його сліди й сліди японського жіночого взуття. Сліди дозволяють зрозуміти також, що в будинку побував ще один чоловік, японець, який поранив росіянина, а жінку забрав із собою. Тут же знайдено всі кришки курильниць із порцелянової крамнички Міти.

Ретельний обшук виявляє в крамничці ще одну кришку, отвори на якій розташовано в химерний спосіб. Хок припускає, що візерунком отворів зашифровано місце, де сховано вкрадений документ. Він пояснює Енокі, що розгадати шифр можна, якщо вивчити, що за людина Ейкіті Міта, який виготовив кришку.

Хок, перебравшися японцем, вистежує росіянина. Це – військовий аташе полковник Добринін. Двом помічникам Хока вдається викрити схованку Ейкіті Міти. Але поки Хок, Енокі й Тюдзьо дістаються туди, Міту вбивають. Слідів опору не знайдено, отже, його вбили не поплічники Добриніна, а людина, за якою він мав зустрітися. Знайдені в кишенях Міти папери наводять на слід Аядаю Ямабукі, власниці балагану в кварталі Асакуса. Окіну й Міта переховувалися там кілька днів. У речах Міти знайдено цінну жіночу прикрасу. Тюдзьо береться з’ясувати її походження.

Кейске Мотеґі повертає гроші, запропоновані за розшук Міти, й відмовляється допомагати в цій справі. Але банкноти не ті, що їх дав йому напередодні Мотонобу. До того ж Хок, дослідивши гроші, доходить висновку, що Кейске одержав їх від жінки, й навіть установлює деякі її прикмети.

Наступного ранку Енокі навідує Аядаю. Та хоче пересвідчитися, чи була в нього Окіну, якій Аядаю переказала прохання Енокі про зустріч. Аядаю припускає, що Окіну могла піти до Сакамакі, приятеля Міти. Сакамакі не пускає в дім Хока і Енокі, хоча, схоже, Окіну справді в нього. Розвиток подій показує, що за оволодіння документом змагаються дві групи – Добриніна й Сакамакі, причому за останнім, у свою чергу, криється ще хтось.

Під час відсутності Хока й Енокі на помешкання вчинено наліт, проте злодії не взяли нічого, крім кришки від курильниці з таємничим візерунком.

Другий візит до Сакамакі, цього разу в супроводі поліції, дозволяє дізнатися лише, що невдовзі по тому, як Сакамакі відмовився розмовляти з Енокі й Хоком, він вивіз Окіну в невідомому напрямку, причому по них приїздила карета, оздоблена гербом.

Кейске Мотеґі знайдено вбитим у замкненому будинку. Хок установлює по слідах, що вбивця – та сама жінка, від якої Кейске отримав напередодні гроші, й розв’язує загадку зникнення жінки з замкненого зсередини будинку.

Енокі відвідує місця, де мешкав Ейкіті Міта, вивчає його щоденник, книжки, аби, за порадою Хока, дізнатися про Міту якнайбільше.

Хок розповідає Мотонобу Енокі дещо з власного життя в Лондоні, про працю детектива: а також, чому він мусить переховуватися за кордоном під чужим ім’ям.

Енокі й Хок зустрічаються з Добриніним. Хок нагадує йому про справу, в якій той був замішаний, – вбивство Трепова в Одесі. Добринін розуміє, що Хок – той детектив із Англії, який проводив розслідування й урятував його від підозри. Він обіцяє полишити справу з документом і негайно повернутися до Росії.

З’являється Тюдзьо. Окіну знайдено мертвою: вона покінчила самогубством, відкусивши собі язика. Перед смертю її було піддано тортурам, певно, щоб дізнатися, де вона сховала викрадений документ.

Поліція встановлює, що знайдену в речах Міти прикрасу було виготовлено для гейші Косен із Янаґібасі п’ять років тому. В Янаґібасі Тюдзьо, Енокі й Хок дізнаються, що нині Косен – дружина барона Тоґурі й носить ім’я Кіміко. Свого часу Ейкіті Міта був її коханцем. На зворотному шляху на них вчиняють напад, але від бандитів удається відбитися.

Перевірка карет в околиці дому Сакамакі ставить під підозру Тамадзо Накамуру, актора театру “Кабукі”. Щоправда, в той день він начебто був у від’їзді з трупою. В Сідзуоці, де гастролював театр, Хок і Енокі дізнаються, що Тамадзо, виконавець жіночих ролей, виїздив у справах до Токіо. Прикмети Тамадзо дозволяють Хокові зрозуміти власну помилку: загадкова жінка-вбивця насправді, скоріш за все, перевдягнений у жіноче вбрання Тамадзо. Вони повертаються до Токіо, щоб заарештувати актора, але під час переслідування той кидається в воду й тоне.

По довгих розумах Енокі розгадує таємницю шифру: отвори на кришці розташовано у формі сузір’я Пегаса. На його думку, документ сховано в бамбуковій паличці сувою з зображенням небесного коня, який прикрашав кімнату в палаці, звідки викрадено документ.

Енокі й Хок відвідують Кодокан, де викладає дзюдо його славетний винахідник, Дзіґоро Кано. На подив Енокі, виявляється, що під час мандрівки до Лондона Кано познайомився з Хоком і навіть навчив його основам бойового мистецтва, будзюцу (це японське слово Хок запам'ятав як "баріцу").

Хок, Енокі й Тюдзьо зустрічаються з баронесою Кіміко Тоґурі в кімнаті палацу Рокумейкан, звідки викрали документ. Хок розповідає про загибель Тамадзо Накамури й викладає подробиці справи, в якій вона замішана. Кіміко зізнається в усьому. Підозри Мунеміцу Муцу справджуються: її примусив організувати викрадення Іто, який прагнув цим занапастити свого політичного супротивника. Документ знайдено й передано Муцу, який, попереджений заздалегідь, з’являється в слушну хвилину.

Шон Хок прощається з новим другом, так і не розкривши справжнє ім’я. Він каже тільки, що ініціали “Ш.Х.” справжні.

А в подальшій політичній боротьбі ні Іто, ні Муцу навіть не згадують історію з викраденим документом…

Роберто Сав'яно. Гримни!

Ось уже п'ятнадцять років — третину життя — Роберто Сав'яно перебуває під пильною охороною поліції: ватажки неаполітанських банд затялися на нього за книжку "Гоморра", де він витяг на світ божий чимало їхніх злочинів і неподобств. Екранізацію "Гоморри" відзначено гран-прі журі у Каннах 2008 року. Навіть в Україні видавництво Ф. у своєму типовому амплуа нашвидкуруч надрукувало "пере-переклад" — не з оригіналу, а з англійського перекладу.

2016 року вийшов друком роман "Діти на ловах" (La paranza dei bambini): доведені до відчаю через повну відсутність перспектив підлітки беруться за зброю й починають наводити порядок у Неаполі за власним розумінням. Фільм за цим твором дістав "срібного ведмедя" на Берлінському фестивалі. Я навіть спробував подивитися, але лише підтвердив свою підозру, що вкрай слабо розумію неаполітанських підлітків. Утім, я й українських, російських і польських розумію не завжди.

А нещодавно у видавництві "Бомп'яні" вийшла нова книжка — "Гримни!" (Gridalo), яку я б щиро порадив старшокласникам — реальні люди й вигадані персонажі показують на власному прикладі, як ставити чоло примусу й відстоювати свободу. От тільки навряд чи хтось наважиться видати таке в Україні: попиту на сміливість і свободу думки нема, як не було за радвлади. Що ж, перекладами з італійської, сподіваюся, тішитиме нас і далі незрівнянна Мар'яна Прокопович — але то будуть інші книжки, безневинні. А фрагмент у моєму невмілому виконанні ви знайдете далі.

_____________________________________

ВІЧНИЙ ВАРТОВИЙ

Ціна боягузтва — завжди й винятково зло.

Олександр Солженіцин

Коли кортить дізнатися, до чого можуть дійти ті, хто тобою розпоряджаються, в примусі до законів і підриві хисткої рівноваги демократії, зваж, наскільки все просякнуте ритуалами. До ритуалів належить, скажімо, манера вдягатися на публіці. Хто прагне служити людям, не прив’язує ту службу до власної персони, не вбирається химерно, а носить те, в чому ходив, перш ніж зробитися посадовцем. Навпаки, політик, який змагає лише до влади, щораз більшої, ретельно добирає, в чому з’явитися перед очі посполитих. Отут пильнуй: хто доносить думки через убрання, той, видима річ, не довіряє ані словам, ані демократичній спірці, ані виборам, бо якби зважився на таке, вийшло б на яв, що його думки таке насправді: пустомолотство. Куди зручніше йому висловлюватися жестами, символами, наїздами камери, підморгуваннями, погрозами, образами й, звісно, театральними шатами. Стережімося: не траплялося в історії, щоб це вилилося бодай у щось добре, особливо як замість шат був однострій.

Хто носить однострій поза службою, до якої приставлений, у неслужбовий час, натякає: він не рівня решті. Ніби каже, що він — вічний жандарм, вічний вартовий, який пантрує добрих підданих. Промовляє тобі: «Спи спокійно, а я тобою заопікуюсь! І за мирний сон офіруй мені право пантрувати себе».

А хто допантрує «злих» підданих? Тих, хто йде проти течії? Тих, хто дратує проводирів? Тих, хто викриває вади? Вони теж спатимуть мирно? Чи їм однострій співає іншої: «Начувайтеся, як будете проти, підноситиме голос, то лихо вам буде»?

Тобі скажуть: хіба ж це погано? Носить собі хтось однострій. Ти що, проти поліції? Та годі, всі державці ходили в одностроях! Еге ж, але за обставин виїмкових, коли очільник держави мусив зробитися поліціянтом на день, у силу обставин, короткочасно. Не однаково — бути губернатором чи міністром, поліцаєм чи військовиком.

Тобі скажуть: силам правопорядку належить шана; що тобі не так? А ось що: міць демократії — в розділенні повноважень; не має поліція челядникувати в політиків, не має однострій служити насильству. І ще одне: за демократії вбираються в однострої, коли в країні війна, а виборний очільник — ще й славетний воєначальник. Ба навіть тоді це загрозливо.

Бо, знаєш, однострій потрібен, щоб розділяти, впадати в око, тримати напоготові, щоб умить показувати: той, хто його носить, — несе службу. Однострій — запорука певності тих, хто його бачить перед собою. Халат лікаря чи санітара, сутана священника кажуть: ця людина служить тим, хто однострою не носить, дозволяє без слів розпізнати, до кого звернутися, раптом що. Політик, натомість, ховає під одностроєм свою суть, а це підступ. Санітар убирається в білий халат і бахіли, щоб краще робити свою справу, вберегти повсякденне вбрання, не порушити стерильність; а ще для того, щоб його відразу впізнавали пацієнти. А політикові навіщо бути впізнаваним?

За демократії сили правопорядку мають підтримувати вкрай делікатну рівновагу, задля чого триматися рівновіддалено від усіх політичних сил. Тоді як за диктатури сатрап радо натягає однострій, щоб бачив кожен: немає ніякої рівноваги, тепер він командує рушенням чи поліцією; інакше кажучи, показує геть усім: збройні люди підкоряються йому й нікому іншому. Фідель Кастро десятиріччями не показувався громаді без однострою. Логіка його була питома для всіх соціалістичних держав: народ і армія єдині, я головнокомандувач армії, а значить — проводар народу. Відповідно, зазіхнути на Фіделя означало потрапити під удар усіх сил режиму. Лише в рідкісних оказіях Фідель Кастро з’являвся в цивільному: скажімо, 1998 року, на зустрічі з Папою Іваном-Павлом ІІ; і не випадково по тій зустрічі були звільнені численні політв’язні. Знявши однострій, він ніби казав понтифікові: «Я прийшов з миром!» — так само, як і цивільний, убираючись в однострій, ніби каже: «Я йду на війну». Проти кого б це?

Військовий однострій носив Каддафі, показуючи наочно, що командує військовою потугою, підкореною силою зброї, кажучи підданим: «Тримаю вас залізною рукою». Не дивина, що під його орудою Лівія перетворилася на суцільну казарму.

Але ж, — спростуєш ти, — за демократії теж ходять в одностроях. Он і Вінстон Черчіль убирався по-військовому. Авжеж, убирався — коли Англія воювала. Це показувало, що Черчіль командує збройними силами в той час, коли годі обійтися без «сліз і крові», коли вся його вітчизна піднялася на герць із Гітлером. Але вже в Ялті перед Сталіним, убраним в однострій «генералісимуса Радянського Союзу», постав Рузвельт, і його цивільне вбрання гримнуло, хоч сам він не зронив і слова: «У нас це дозволено лише Ейзенхауерові».

Запам’ятай: командувач носить однострій не для того, щоб похизуватися ним, мов на підмостках, ідея однострою — показати, що збройні сили є й готові діяти. Хто вдягнув однострій, рано чи пізно візьме до рук зброю: я у війську, я в поліції, вітаю, вливаюся до лав, ототожнююся. А може, той, хто вдягає однострій без потреби, воліє повідомити, що встановлено надзвичайний стан? Ти про це не знаєш, а він знає, бо він тут головний. Він усе знає, та тобі нічого не каже, бо він про тебе дбає, він пантрує дітей, своїх підданих.

Гримни на весь голос: ти не дитя! Гримни, що не просив його вбиватися вдень і вночі, не знімаючи однострою, щоб тебе вбезпечити, бо як йому не перешкодити, будь-яке невдоволення його діями сприйматиметься як загроза безпеці.

Завваж, коли пригадуєш найгірші в світі диктатури, перед очима завжди постає чоловік ув однострої: Гітлер, Сталін, Мусоліні, Каддафі, Фідель Кастро, Піночет, Омар аль-Башир, Мобуту Сесе Секо. Самоправці, які змушували тебе вірити, ніби вони не звичайні люди, а втілення вищої історичної функції.

Однострій ватажка — знак його керми. Командир в однострої завдячує орудою не виборові рівних, а «харизмі», вищому «достоїнству».

То гримни! Не давайся в оману безмовним ритуалам, навернися до тих, хто не виходить за межі демократичних приписів і повноважень, пам’ятай, що твій голос — не вподобайка на хвилі відрухової приязні; перш ніж віддати його, поміркуй, дослухайся, зістав дані. Коли тебе запевнятимуть, ніби можна видобути вогонь тертям двох паличок, скажи, щоб показали, як це робиться... Похрін тобі, що обізвуть «ботаном».

У чому б не переконував тебе політик, порадь йому припинити витягати кроликів з капелюха: йому ні до чого акторська принадність, не вразити тебе він має, а довести, що спроможний робити щось до пуття — бо коли в тебе перегрівся й заклинив двигун, ти тягнеш авто до майстерні, а не до перукарні.

І нехай не чарують тебе безмовний жест, театральна гра без слів, прихований ритуал.

Я вже знаю: на тебе все це не діє. Тобі воно байдуже.

ГРИМНИ: Я НЕ ДОЗВОЛЮ ЗРОБИТИ З СЕБЕ ЗБРОЙНОГО ОПОЛЧЕНЦЯ НА ЖОДНІЙ ВІЙНІ!

Ясусі Іноуе. Вітер-ліс-вогонь-гора. Діяріуш ченця на прозвання «Просвітлення первобутне»

Багато років припадають порохом у мене на полиці дві книжки славетного майстра історичного роману Ясусі Іноуе — «Вітер-ліс-вогонь-гора» та «Діяріуш ченця на прозвання "Просвітлення первобутне"».

«Самурайський» роман як жанр популярний у Японії й невідомий в Україні. Переклад був би цікавий технічно: тут і «лагідна архаїзація» тексту, і придворні та військові посади середньовічної Японії, й алюзії на джерела, відомі японцям зі шкільної лави, та загадкові для нас (що, скажімо, спільного між вітром, лісом, вогнем і горою й до чого тут самураї?).

А ось роман про загадкову смерть «батька-засновника» сучасного чаювального чину Рікю Сена вимагає принципово вищого рівня майстерності перекладача. Адже терміносистеми «тяною» немає (незважаючи на те, що чимало людей навчаються його одне в одного, а хтось навіть у японських майстрів); буддійські тексти українською не перекладені, тож і тут терміносистеми й системи понять не існує; перевищено-ґречний стиль мови, яким пише чернець, не задосить розроблений. Усе це довелося б винаходити «на льоту».

Потішу японофілів: ви можете бодай переглянути екранізації цих двох книжок. Вони були в прокаті (хоча й не по-нашому) під назвами, відповідно, «Прапори самураїв» і «Смерть чайного майстра».

Ну, а перекладу вкраїнською, ймовірно, не прочитає ніхто ніколи. Хіба що початок, перекладений колись на пробу.

— Агов, ченче з Трьох криниць! Агов!

Почувши вигуки за спиною, я вирішив не озиратися, немовби то не до мене. Добродій, з яким я мав честь спіткатися в храмі Трьох криниць, Міїдера, ім’я моє запам’ятати не зволив. Тож я крокував собі далі, але подорожній прискорив крок і гукнув знову:

— Агов, ченче з Трьох криниць!

Дідизний, та аж ніяк не ветхий, міцноногий, він наздоганяв мене навдивовижу швидко. Й нарешті я почув:

— Агов, ченче Хонкаку з Трьох криниць! Це ж ти, Хонкаку, власною особою!

Після цього, звісно, рухатися далі було б непростимо. Я зупинився, розвернувся, й віддав уклін знайомцеві, якого не бачив шість років. І як же відрадно було зустрітися знов! Так, то був велебний чернець на прозвання Тойо, «Східно-світлий», він майже не змінився з часів за життя навчителя Рікю, ба більше, нітрохи не глядівся на свої роки, що їх, за його власними словами, мав аж вісімдесят три.

— Склади мені товариство!

Хто б став перечити! Мені й самому хотілося знов побачити шарлатове листя кленів у храмі Подобизни істини, Сінньодо, де я давно не бував, тож я й незчувся, як уже проходив крізь храмову браму, де міг милуватися ним досхочу.

Я зовсім забув про плин часу, й похопився, лише коли, вийшовши з чаювального прихатку, де чин розпочався ще в надобіддя, побачив, що гущавина саду й цукубаї, камінна чаша-рукомийник, уже занурилися в сутемряву; маю сказати, що ці півдня проминули втішно — просто на рідкість утішно.

Сувій — шість ієрогліфів славослов’я на честь будди Амітабхи пензля принца Сон’енхо, з підклейкою з цупкого паперу; чайна чашка з провінції Ісе; знамените огнище, на якому ні на мить не стихав булькіт окропу в казанку, званий «вітром у соснах». Мені якось випала честь супроводжувати сюди навчителя Рікю, й можу сказати, що сьогодні чаювальний чин був достеменно як тоді — то більше, що й правив його той самий велебний Тойо, знаний майстерник і знавець засад «вабі», погідної безпретензійності. Зчудований, немов уві сні, спостерігав я його мистецьку манорію.

Коли надійшла черга милування чашками, велебний Тойо поставляв переді мною взірець «сучасної кераміки», імая, дар навчителя Рікю. Як же розчулило, якою вдячністю виповнило мене його щиросерде дбання! Мимоволі пригадалися давні часи, коли я сидів отак перед навчителем. Скільки років я не тримав німотно на долоні цю довершену чашку — об’ємисту, з тонкими стінками, чорною поливою! Я мав суто особисті спогади про цей витвір майстра Тьодзіро, який покинув наш світ на два роки раніше за навчителя. І дуже втішився, побачивши, що чашка знайшла своє місце у велебного Тойо.

Отож, уже поночіло, коли я вийшов із чаювального прихатку, спорудженого верховним виголошувачем молитов по його зреченні світу в південній частині Сінньодо, й дорогою до келії, що правила за оселю в часи моєї науки, розмірковував про сьогоднішню випадкову зустріч і конверзацію. Пригадував те, чого не сказав, хоч і мав би сказати, про що не запитав, хоч і мав би запитати. Перебирав у пам’яті відповіді на запитання, й сумнівався, чи саме так подобало відповісти. Є вислів «думки розбігаються»; от і в мене по сьогоднішньому нежданому спітканні й чаювальному чині в цьому прихатку з велебним, що йому навчитель Рікю другом зволив бути, серце палало, а думки розбігалися.

— Чому ти так замолоду вирішив зректися світу? Бо присвятив життя чаювальному чину, запрагнув зробитися майстерником, чи було ще щось? — рачив поцікавитися Тойо.

Не було нічого. Сам себе, добігаючи шостого десятку, я аж ніяк за молодого не мав, та хай там як, я не зміг точно відповісти, що потрутило піти в ченці. Це не був скуток того, що я, слідом за навчителем Рікю, струсив прах світу з ніг, ставши на стезю чаювального чину. І не сказати, ніби я, не вдатний від природи, раптом відчув рішучість чи готовність наслідувати навчителя як один із шанувальників чаювання.

Я навчався в місцевій філії храму Міїдера, а маючи тридцять один рік, відмовився від звичного трибу життя й пішов служити навчителю Рікю; невдовзі він став брати мене за підсобника й навчати нових і нових премудростей чаювального чину, коли ж мені зрівнялося сорок, навчитель отримав розказ покінчити життя. Тож не можу сказати, ніби сподівався стати в чаюванні майстерником, ба навіть умільцем; далеко мені до цього було, хоч і ревно вправлявся, та й показувався на людях під час чаювального чину вряди-годи. Так, я прислужував навчителеві, подеколи допомагав на чаюванні, й завдяки цьому дехто з тих, хто сяяв зірками на привселюдних чинах,  час від часу міг зволити пригадати ім’я Хонкаку-ченця з храму Трьох криниць, навіть заговорити приязно, ба й запросити на чаювання.

А все ж, попри мою недолугість, на схилі літ навчитель виявив мені честь запросити одним-єдиним гостем на чаювальний чин, якого я не забуду до кінця днів. І зараз наче наяву відчуваю те напруження душі й тіла.

Алекс Хейлі. Коріння

Наприкінці 70-х у «Літературній газеті», передплачуваній тоді в незчисленних родинах «радянської інтелігенції», з’явилася хвалебна рецензія на цілий підвал, що траплялося нечасто. Ішлося, що бувало ще рідше, про новинку літератури США. Автор нібито дослідив історію предків аж до африканського юнака Кунти Кінте, вивезеного работорговцями з Гамбії до США двісті років тому. Такою прихильністю книжка завдячувала популярністю теми гноблення негрів у США в радянській пропаганді взагалі, а у злегка фрондерській «Літературці» — теми шанування власної історії.

Товста, понад тисячу сторінок, книжка в м’якій палітурці потрапила мені до рук років через п’ять. Книгарні «потенційних супротивників» на Червоноармійській не було ще й у проекті; за зберігання перемитнених книжок можна було як не отримати строк, то вилетіти з комсомолу, а заразом, і з роботи — працював я в КПІ, а він, як і решта ВНЗ, вважався ідеологічним форпостом.

Книжку я прочитав з превеликим задоволенням. Минуло ще років п’ять, розбуялася «перебудова», і я, вже трохи знаний у редакції «Всесвіту» як перекладач із японської, запропонував Володимирові Митрофанову, що очолював англо-американський відділ, видати в «журнальному» варіанті роман «Коріння», так високо оцінений радянською критикою.

Треба сказати, що на той час у США вже пройшов телеекранами, зібравши понад стомільйонну аудиторію, серіал за мотивами роману, відлунав судовий процес, по чому Хейлі мусив виплатити 650 000 за «запозичення» кількох десятків фрагментів з роману Гарольда Курландера «Африканець», дослідники не залишили каменя на камені з буцімто «історичності» роману. Втім, з Нортонової антології афроамериканської літератури «Коріння» ще не викинули, цей роман був (і залишається) найпопулярнішою книжкою негритянського автора. Ясна річ, в СРСР це не було загальновідомо; принаймні, я всіх цих подробиць не знав.

Володимир Іванович відказав, що має прочитати книжку й нарадитися з головним редактором; тоді на цій посаді був сумнозвісний Віталій Коротич. Десь за півроку я поцікавився результатом наради й почув, що Коротич ось-ось має поїхати до Москви й там, зокрема, узгодить це питання. Та ба! У Москві заборонили публікувати Хейлі, розтлумачивши, що там, мовляв, вбачається негритянський шовінізм. Це було кумедно, зважаючи, що незадовго перед тим саме видали український переклад наскрізь расистських «Звіяних вітром»!

Що ж, Митрофанов давно на цвинтарі, Коротич подвизається в Москві; ідеологи, які розгледіли в Хейлі той шовінізм, уже перевелися; переклад російською вийшов масовим накладом; а серед сорока мов, на які перекладено «Коріння», української немає й досі. Ймовірно, й не буде.