Пол Фрейтерс, Джіджі Фостер, Майкл Бейкер. Великий коронний переполох

Світ обгидився. Онуки героїв наочно показали: їх легко залякати до гикавки сезонною застудою, по чому вони залюбки відмовляються від решток людських прав. 

Певна річ, мало хто зважується казати це вголос. Ще менше — видати книжку, де таке написано. Як на мене, найцікавіше в цій конкретній книжці не «фактаж», а три сценарії поведінки людей під час і після Великого переполоху: «угодовець», «кон'юнктурник» і «маловір», адже навколо сила-силенна перших, не бракує других; зрідка трапляються й треті.

Ймовірність побачити таку книжку в перекладі мовою країни третього світу, де схибнуті на культі карґо проводарі наввипередки мавпують «старших товаришів», дорівнює нулю. Кілька абзаців можу запропонувати, призволяйтеся.
________________________________________

На початку Великого Коронного Переполоху був переляк і недолугий заклик до людських жертв у вигляді бузувірських блокад. Невдовзі Переполох обернувся на потужний натиск з боку нової співдружності політиків і великих фірм у керунку неофеодального суспільства, де переважна більшість поневолена як в особистому, так і в трудовому житті. Наступ неофеодалізму передував пандемії, а під час Переполоху насадили багато чого з того, що бракувало, — повсюдне стеження, повсюдну цензуру, обмеження пересування для громади, врешті, думку, що свобода — не засадниче людське право, а те, що влада жалує й чого позбавляє.

Що мало б статися на початку 2020 року, що в ідеалі мало б статися зараз і на що насправді ми спроможні?

На початку 2020 р. люди в країнах Заходу мали б згуртуватися проти переполоху. Влада мала б організувати кампанії в ЗМІ й остерегти від вередів на кшталт блокад, карантинів тощо, наголосивши, наскільки вони безглузді й шкідливі. Слід було скликати круглі столи науковців, де відкрито обговорити ступінь шкоди від різних заходів. Чесні дебати медиків мали б недвозначно показати, наскільки мало користі дає шпиталізація хворих на ковід і яку велетенську шкоду для здоров’я загалу спричинить руйнація штатної медичної допомоги й нормального суспільного життя. Загалом, у життєрадісних громадах мали б брати на глум пропозиції позамикати всіх по домівках, ба навіть саму думку, ніби таким побитом можна запобігати хворобам.

На наше нещастя, сталося протилежне. Чимало наукових журналів та університетських спільнот зрадили своє покликання. Чимало державних діячів не забарилися піти на поводі в посполитих. Чимало кон’юнктурників заповнили владні кабінети й присмокталися до корит, переповнених незаробленими грішми.

Що мало б статися зараз?

В ідеалі мали б звитяжити справедливість і відродження. Політиків і медичних консультантів слід було б притягти до відповідальності, обурливі наукові журнали (як-от, «Ланцет») — бойкотувати, на університетських кафедрах мало б запанувати переосмислення власних учинків і розуміння, що головне покликання науки зрадили мало не всі. Батьки мали б перепросити дітей за те, що занапастили їхню освіту й дитинство. Комісії з достовірності мали б провести відкриті обговорення дурощів останніх півтора років, щоб люди вповні зрозуміли, на що наразилися, а дехто — й до чого підпрягся.

Щоб упевнити відродження, слід було б зруйнувати офіційні медико-консультаційні структури, ба більше, викорінити пропагаторів абсолютної безпечності. «Технічні велетні» та інші компанії-посіпаки велетенського безуму мали б бути роздроблені й примушені платити нормальні податки. Практично на всі посади, на які зараз призначають політики, мали б призначати громадські колегії. З верховних судів, державних і міжнародних органів слід було б вичистити пустомолотів, які там зараз переважають, а залишити необхідний мінімум співробітників і мінімум нормативних актів. Це значило б скористатися з рідкісної можливості вичистити всі складники наших інституцій, що довели свою продажність, незугарність чи безпорадність.

Джорджо Аґамбен. Серія «Homo Sacer» та інші твори

Італійського філософа Джорджо Аґамбена навряд чи перекладатимуть для українських читачів, через притаманний зарівно видавцям, які мають себе за культуртреґерів, як і читачам, що трапляється з новонаверненими, фетишизм «європейських демократичних цінностей». Особливо тепер, коли хіба що сліпоглухий не втямить, що в нашому обітованому краї, Європі, справдилися на практиці Аґамбенові тези: «виборні» законодавчі органи — не більш як запона, що маскує справжніх розпорядників чужими життями, цебто так звану «виконавчу гілку влади»; буття посполитих зведене до «голого життя», суто біологічного існування без тіні свободи й через це аполітичного; цьому служить перманентний «надзвичайний стан», квінтесенція якого — концтабір і сувора ізоляція (англійською локдаун, як хтось раптом не знав).

Що ж, ті нечисленні, кому закортить запізнатися з творами Джорджо Аґамбена докладніше, але не настільки, щоб учитися італійської, нехай звертаються до перекладів мовами східного або західного сусіди, а я запропоную переклад його статті з «Нойе Цюрхер цайтунг» за 30 квітня.

_______________________________________

Обличчя й смерть

Дві речі, нібито не пов’язані, схоже, приречені на цілковите знищення в майже сформованому новому світовому порядку: обличчя й смерть. Спробуймо з’ясувати, чи, всупереч першому враженню, вони в якийсь спосіб пов’язані та навіщо їх зараз нищать.
Розглядаючи власне й чужі обличчя, людина набуває життєво важливого досвіду. Це завважили ще в давнину: «Того, що зветься “обличчям”, — пише Цицерон, — не має жодна істота, крім людської». Греки називали раба, не вільного розпоряджатися собою, апропосон, цебто «безликий». Нехай усі живі істоти демонструють себе іншим і зносяться з ними, але лише людина зробила з обличчя знаряддя впізнавання й виразу істини; людина — істота, яка впізнає власне обличчя в люстрі й упізнає з обличчя собі подібних. У цьому розумінні обличчя — це водночас і симілітас, подобизна, і симультас, співіснування. Людина без обличчя приречена на самотність.
Тому обличчя — підґрунтя політики. Якби люди зносилися завжди й винятково через інформацію, завжди в тій чи іншій справі, не було б ніякої політики, самий лише обмін повідомленнями. Але ж найперше люди відкриваються одне одному, упізнають одне одного в обличчя; тому обличчя — передумова політики, підмур’я всього, що люди кажуть і чим обмінюються.
Тож обличчя — це і є той «поліс», людське місто, складник політики за означенням. Дивлячись в обличчя, люди впізнають одне одного й поділяють почуття, зазнають подобизни й відмінності, віддаленості й близькості. Якщо політичних тварин не існує, то саме через те, що тварини, завжди відкриті, не вбачають у власній неприхованості світової проблеми, а живуть собі, байдужі до неї. Тому вони й не цікавляться дзеркалами, зображеннями як такими. Людина, натомість, прагне впізнавати й бути впізнана, бажає відповідати власному зображенню, шукає в ньому власної істини. Й перебудовує тваринне довкілля, творячи світ — поле гри невпинної політичної діалектики.
Коли ж держава прирікає на знищення саме обличчя, примушуючи громадян натягати машкари скрізь і повсюдно, — тим самим вона знищує всі прояви політики. І в просторі спорожнілому, під повсякчасною й нічим не обмеженою орудою никають відокремлені одне від одного створіння, яким зруйнували колись міцні й відчутні підвалини спільності, тож тепер вони можуть хіба що обмінюватися повідомленнями — адресованими, але безликими. А що людина — істота політична, то як зникає політика, знищується й життя: немовля, яке не бачить материнського обличчя, навряд чи розумітиме людські почуття, як виросте.
Не менш від зв’язку з обличчям важливий для людей зв’язок із мертвими. Людина не лише єдина істота, яка впізнає себе в обличчя, а й єдина істота, яка сповідує культ мертвих. Тож не дивина, що й мертві мають обличчя, і що нищення облич іде пліч-о-пліч із нищенням смерті. У стародавньому Римі мертві були присутні в світі живих через імаґо, воскові розфарбовані парсуни, що прикрашали вітальні кожного родинного дому. Свобода людини визначалася не лише участю в політичному житті міста, але й юс імаґінум, непорушним правом обороняти обличчя предків і виставляти їх перед загалом, коли громада святкує. «Після похорону й жалобної учти, — пише Полібій, — імаґо, цебто воскову парсуну, точну подобизну форми й кольорів обличчя небіжчика, виставляли в дерев’яному релікваріумі в найпочеснішому місці дому». Зображення ці служили не для самих приватних спогадів; вони були матеріальним знаком спільності й єдності живих і мертвих, минулості й сучасності, невідокремною частиною буття міста. Саме тому вони відігравали значну роль у житті громади: настільки значну, що, сказати б, право на зображення мертвих служило майстернею, де споряджають права живих. Не дарма винного в тяжкому злочині проти громади позбавляли права на зображення. Міфи твердять, що коли Ромул засновував Рим, то наказав викопати гріб, названий ним мундус, цебто «світ», по чому він сам і кожен із його товаришів укинули туди по жмені землі, з якої постали. Цей гріб відкривають тричі на рік, і кажуть, ніби в ці дні мані, мерці повертаються до міста й долучаються до буття живих. Світ — не що інше, як поріг, через який зносяться живі й мертві, минувшина й сьогодення.
По сказаному зрозуміло, чому світ без облич конче мусить бути світом без мертвих. Коли живі втрачають обличчя, мертві обертаються на сухі цифри; хто зведений до суто біологічного життя, той і вмерти має самотній і без поховання. І коли обличчя — це, перш за все, засіб взаємин із собі подібним, то живі, яким обрубали зв’язок із обличчям, зостаються, примушені зноситися електронними каналами, непоправно самотні.
Отож, усепланетний замір, втілюваний у життя державними урядовцями, радикально аполітичний. Ідеться про те, щоб видалити з людського буття геть усі складники питомо політичні й присилувати замість цього до впокорення, яке спирається хіба що на алгоритми керування. Позбавлення облич, знищення мертвих і примус триматися на відстані — доконечні знаряддя впокорення, що, коли вірити можновладцям, нікуди не подінуться, як навіть медичний терор лютуватиме менше. А суспільство без обличчя, без минулого й без фізичного дотику — то суспільство привидів, і таке суспільство вмить, чи, принаймні, досить швидко, згниє.

https://www.quodlibet.it/giorgio-agamben-il-volto-e-la-morte

 

Мійоко МАЦУТАНІ. Первачок, Зміюччин синок. Бросквинка. Дві Іди.

Її представляли до премії імені Андерсена п’ять разів. Не дали жодного разу. Добре, хоч на батьківщині не забракло літературних нагород.

Усе життя Мійоко Мацутані ретельно збирала й вивчала казки з усіх усюд Японії, видала кілька томів тих казок у власній обробці. Казкові сюжети вплетені в її автобіографічні книжки — «Бросквинка» (Тісай Момо-тян) з продовженнями про те, як ростуть дівчатка та як вони переживають розлучення батьків; на відомих казкових сюжетах побудований «Первачок, Зміюччин синок» (Тацу-но ко Таро). «Дві Іди» (Футарі-но Іда) — теж казка, але зовсім інша: старий стілець розповідає дітям про атомне бомбардування Хіросіми.

З десяток книжок Мацутані порохнявіють у мене на книжковій полиці років тридцять п’ять. Вони не були потрібні колись єдиному в УРСР видавництву дитячої літератури «Веселка», не потрібні й нині жодному з видавництв УРСР-2. Воно й зрозуміло: за останній рік в Україні вийшло друком чверть книжки на душу населення.

Може, моє чи наступне, не менш зросійщене покоління пам’ятає — певна річ, на «общєпонятном» — чи не перший в радянському прокаті повнометражний мультфільм під назвою «Таро, син Дракона». А може, й книжки «Пригоди Таро в Країні гір» і «Булка кольору лисячого хвоста».

А як хтось із сучасних дітей і цікавиться Японією, то, в найкращому разі, переглядає манґу й аніме. Що ж, нехай собі ростуть здорові. Зрештою, ґохан зі спільного полумиска, чи то пак, «фудшеринґ», і кут на два дзьо в гуртожитку, чи то пак, «колівінґу», вони матимуть нарівні з рештою, не виключаючи й нас, останніх із читачів — хто доживе.

Кюсаку Юмено. Доґра Маґра

 

Вісімдесят п’ять років тому в Японії Кюсаку Юмено винайшов готичну детективну фантастику. А ви не знали?

Роман «Доґра Маґра» вийшов друком за рік до смерті письменника й залишився непомічений. Його віднайшли по тридцяти роках, і відтоді він посідає почесне місце серед класики японської літератури ХХ сторіччя, а шанувальники детективного жанру включили його до «трьох [у деяких джерелах чотирьох — І.Д.] найнезвічайніших творів за всю істьорію японського детективу». Проте його перекладів небагато. Й не дивина: за все не таке вже коротке життя мені зустрілася лише одна настільки ж химерна книжка — «Рукопис, знайдений у Сарагосі» Яна Потоцького. Хоча ні, Юмено заплутує читача майстерніше.

Психічно хворі геть усі. Головний герой — пацієнт психіатричної лікарні на ймення Ітіро Куре (або ні; принаймні, лікарі йому не кажуть, сподіваючись, що він згадає сам), нібито вбив матір і наречену (можливо, ні). Його намагається вилікувати професор Вакабаясі — насправді не психіатр, а фахівець із судової медицини; судячи з його методів, він, можливо, божевільніший від пацієнта. 

Справжній психіатр теж є — це доктор Масакі, який нещодавно помер, нібито, вкоротивши собі віку (або ні). Він залишив по собі винахід — прийоми такої перебудови психіки людини, по якій та стає повністю керована. Вакабаясі підозрює, що саме так обробили психіку його підопічного, через що той і вчинив жахливі злочини. Тож удається до химерних засобів — убирає героя (чи то Ітіро, чи то ні) в студентський однострій, організує зустріч із дівчиною, твердячи, що це його наречена (яку, пам’ятаєте, Ітіро нібито вбив), водить до кабінету Масакі, гадаючи, що він щось пригадає. Ітіро нічого не пригадує, проте знаходить рукопис під назвою «Доґра Маґра», написаний іншим пацієнтом психлікарні. В рукописі розвінчується метода Масакі й Вакабаясі (та й психіатрія в цілому), причому в детективній формі, — такий собі роман у романі, міз-ан-абім. 

У кабінеті знаходиться дисертація Масакі й інші праці, де він твердить, що його геніальні знахідки залишаться не оціненими, бо решта людей занадто дурні, щоб їх зрозуміти; суть у тому, що божевільні геть усі люди, бо думки породжує не мозок, а все тіло.

Ітіро Куре звинувачують у злочинах, бо двічі заставали поруч із трупами; незважаючи на це, годі зрозуміти, чи він убивця, а коли так, чи здійснив злочини несвідомо. А може, свідомо, але це так на нього вплинуло, що він усе забув. Тільки незрозуміло, чи наш головний герой — Ітіро. Бо він нічого такого не пригадує.

А тут іще й виявляється, що доктор Масакі живий (нібито). Й умовляє героя, що він і справді Ітіро Куре, і справді вбивця — але не з власної волі, а через генетичну пам'ять. А може, й не він, а його двійник. Чи брат-близнюк...

Я певен, що ніхто не прочитає цієї книги. В найліпшому разі, ви розживитеся недавнім російським перекладом, щойно його викладуть у мережу пірати. Або ж переглянете екранізацію 1988 р., субтитровану, знов-таки, чужою мовою.

Тут просилося б «А шкода!», але я скажу: «Мені байдуже».

Дзіро Акаґава. Детективи з корпусу дев'ять

Не певен, чи жанр гумористичного детективу бодай якось представлений у перекладах українською. Можливо, земляки, які володіють польською чи російською, трохи напружившися, пригадають кумедні романи Йоани Хмелевської, а мої однолітки — навіть чорно-білу екранізацію одного з них, «Ліки від кохання».

А от чого я цілком певен — що майже ніхто не читав сповнених вельми специфічного гумору й незвичайних поворотів сюжету детективів Дзіро Акаґави. Хіба що японською. Не до віри, він написав майже шістсот книжок і, дай боже здоров'я, напише ще. Наклади сягали двохсот тисяч. 2006 року його нагородили Головною премією майстрів детективного жанру, а 2016 — премією імені Ейдзі Йосікави. За його творами ставили фільми й серіали, їх перетворювали на відеоігри.

Я порадив би серію «Детективи з корпусу дев'ять», де розслідування ведуть божевільні, які мають себе за Шерлока Холмса й д'Артаньяна, та їхня подруга Йосіко Судзукі, яку привів у божевільню перший злочин, швидко розкритий новими друзями. Або серію «Черепахова кішка на ймення Холмс», у якій детективам допомагають Йосітаро Катаяма та його сестра Харумі, але головну роль відіграє спостережлива й метикувата кицька Холмс. Або серію про привідів. Або про трьох сестер-сищиць. Або про Саяку Суґіхару... Словом, якби хтось домовився з Дзіро Акаґавою й почав видавати його детективи, на решту життя вистачило б. Та ба! мільйонам читачів і далі буде невтямки, що детективи можуть бути не лише штудерно закручені, а й кумедні. Власне, й перекладати особливо нема кому...

Зустріч із героями (уривок)

....................................

— Не хотілося, щоб вона втрапила до в'язниці, — сказав дядько.— Тут ми й згадали, що чули від друзів про ваш заклад. Помістіть її в себе, дуже вас просимо!

— Але ж, хай там як, а людину вбито!

— Поліція підозрює, що до будинку вдерлися грабіжники. Ну, а як до вас усе ж доберуться, ви вже не виказуйте!

— Гаразд, — кивнув Куме. — Може, позначити дату прийому минулим тижнем?

— Чудово! Ми заплатимо за цей тиждень, майте певність.

— Домовилися. Наша клініка не з дешевих, зате ми беремо на себе весь клопіт.

— Подбайте про дівчину!

То це не жарт! Мені кортіло кричати. Та хіба ж я могла вбити Такаґі! Це помилка!

От тільки голосу й далі бракувало.

— А тепер скажіть, тільки без викрутів! — знову залунав го­лос завідувача, Куме. — Як надовго ви б хотіли передати панночку під нашу опіку?

Дядько з тіткою швидко перезирнулися. Й дядько відказав:

— На все життя!

...............................

— Як ви?

Я розплющила очі й побачила незнайоме чоловіче обличчя. Здається, я на ліжку. Я скривилася, бо живіт іще болів.

— Вас били, правда ж? Негідники! Може, холодний компрес?

— Пусте, — видушила я.— Де я?

— У корпусі дев'ять, — відповів чоловік.

Я роззирнулася. Звичайна, досить простора кімната.

— Це... лікарня?

— Певна річ. Тут, у дев'ятому, ті, кому ніколи не вийти.

— Але це зовсім не схоже на лікарняну палату!

— Увесь будинок — палата. Вікна замуровані, жодного зв'язку з зовнішнім світом. У коридорі, перед вихідними дверима — наглядачі. Вони і їжу розносять. Спробуй, зачепи, як їх троє й кожен із пістолетом.

— Жах... Та це ж в'язниця!

— Натомість усередині — повна свобода, — спростував незнайомець. — І годують пристойно. Адже ті, хто нас сюди здав, чимало платять за утримання. Якщо нас наважаться ображати, здійметься буча, й Куме, тутешньому завідувачу, буде непереливки! Словом, як не думати про втечу, тут цілком стерпно.

— Але мені... треба видостатися звідси, що б не було. Яка нісенітниця! Що значить — не вийти, не думати про втечу!

Мій співрозмовник лише знизав плечима. Я придивилася. Нібито врівноважений. На вигляд — років сорок п'ять. Вдягнений у добротну твідову трійку.

— Даруйте, — вибачилась я.— Чого це я на вас напустилася!

— Нічого-нічого. Я розумію, в якому ви стані, — кивнув незнайомець. — Але треба перетерпіти. Підвестися можете? Я проведу вас до вашої кімнати.

— Дякую!

Я з деяким зусиллям підвелася. Біль у животі, схоже, вщухав.

— Кімнати для жінок на другому поверсі, в кінці коридора.

— То тут ... іще є жінки?

— Авжеж. Щоправда, де з ким важкувато мати справу.

— Що значить «важкувато мати справу»?

— Є досить похмурі особи. Втім, із Флоренс Найтінгел ви, певно, порозумієтеся.

— Найтінгел? Сестра милосердя?

— А, то ви про неї чули?

— Так-так, звісно! Вона була на Кримській війні...

— Саме так! А зараз тут.

— Он як...

Я вдивилася в чоловікове обличчя. Та не помітила й тіні жартівливості.

— А хто ще з жінок?

— Ну, наприклад... Марія Калас, примадонна опери. Хелен Кел­ер, сліпоглухоніма. Королева Вікторія. Щоправда, її величність трохи зарозуміла, з нею важко зблизитися.

— А-а...

Мені здалося було, ніби перебування тут буде трохи скрашене, але почувши таке, я геть зажурилася.

— Послухайте, — озвалась я.— А вас самого як звуть, дозвольте запитати?

— Мене? — вже підіймаючись сходами, мій співрозмовник злегка вклонився. — Мене звати Шерлок Холмс!

Кімната була й справді не така й погана, трохи менша від одномісної готельної. От тільки вікно замуроване — темно й зимно, як у справжній в'язниці.

Мій новий знайомий, що назвався Шерлоком Холмсом, вийшов. Я присіла на ліжко, остаточно збентежена.

Мабуть, цей Холмс непоганий чолов'яга, тим не менше, божевільний. Чекати на допомогу нема від кого.

Невже доведеться провести тут роки, зістарітися тут?

— Батьку, — прошепотіла я, й сльози ринули самі собою по щоках...

Аж раптом перед очима з'явився носовичок. Я злякалася, скинула голову. Переді мною стояв молодий вусань.

Молодий... Так, певно, не більше тридцяти. Дженджуристий, вусики ретельно доглянуті. Диви, який красунчик!

— Що з вами, панно?

— Але ж...

— Ми не знайомі. Та честь не дозволяє мені байдуже споглядати, як плаче юна дама! Довіртеся мені!

— Але... хто ви? — несміливо запитала я.

— Боєць за справедливість! Захисник слабших! — палко вигукнув він, притиснувши руку до серця.

— Таємничий Зорро? — бовкнула я перше-ліпше, що спало на думку. Але гість заперечив із виглядом ображеної гідності:

— Я — д'Артаньян!

Я мало не розреготалася, хоч іще не втерла сльози:

— Он воно як!

Д'Артаньян, заклавши руки за спину, мірив кімнату сягнистими кроками:

— Які мерзотники! Я маю на увазі дядька й тітку, які упекли вас сюди, щоб заволодіти вашою бáтьківщиною!

— Так!

— І не зупинилися навіть перед убивством!

— Так!

— Негідники! Їхній злочин не має залишитися безкарним! — гримнув д'Артаньян, сварячись кулаком.

Достеменно як у п'єсі про героїв французької революції!

— Дякую! Ваші слова розрадили мене, — сказала я.

— Слова?? Гадаєте, я обмежуся самими словами? — д'Артаньян підскочив до самого мого носа. Я мимоволі відсунулася до стінки.

— Невже ви маєте мене за базіку?! Як можна! Д'Артань­ян — людина дії! Я розправлюся з ними оцими руками!

«Щоб видостатися звідси, міцних рук не досить» — подумала я. Гаразд, бодай веселіше стало!

— Перепрошую... Мені хотілося б трохи побути на самоті, — спробувала я вставити, та гість, наче й не чув, вигукнув:

— Чекайте тут! — і вибіг геть.

Дещо розгублена, я визирнула назовні. Д'Артаньян із неймовірною спритністю, ледь торкаючись поруччя, вже зісковзнув сходами й, перестрибнувши півхідня, опинився на першому поверсі.

Озирнувшись і побачивши мене в дверях, він усміхнувся й зробив запрошувальний жест.

Я рушила донизу, не розуміючи, до чого такий поспіх.

Д'Артаньян вів мене коридором між рядами дверей. Останні були в холод­ному кам'яному закуті. Він розчахнув їх, і я з подивом побачила сходи вниз.

— Тут що, є сутерен?

— Авжеж! Там досить вогко, й повітря сперте, але декому це до душі.

— Хтось із власної волі живе в підземеллі?

— Саме так! Прошу! — і він почав спускатися.

Підвал поширшав, утворивши ніби кімнату без дверей. У кутку безладно з'юрмилися старі скрині, стільці...

Свічка, приліплена до стіни, кидала непевне світло. В світному колі сидів оброслий бородою довговолосий чоловік.

— Хто це? — спитала я.

— Едмон Дантес!

Де я чула це ім'я?

— А-а, граф Монте-Кристо!

— Це потім. Поки що він просто Едмон Дантес.

Чоловік зовсім молодий. Так, зовні достеменно Едмон Дантес!

— Що ви там робите? — пролунав зі сходів знайомий голос.

— Та це Шерлок! — зрадів д'Артаньян.

— Мне більше до вподоби звертання «Холмс», — холодно озвався той.

Хто б подумав! Шерлок Холмс і д'Артаньян у гостях в Едмона Дантеса! Я ледь стримувала сміх. Хоч вони й божевільні, а кожен на вигляд, як і має бути!

— Шкури своєї не пожалію заради дами! — знову вигукнув д'Артаньян.

— Я теж, — коротко вклонився Холмс.— Наш обов'язок — допомогти юній леді, яка потрапила сюди через убивство, скоєне іншими.

— О-о, то ви все знаєте!

— У вас рукав поплямований кров'ю, — пояснив Холмс.— Та самі ви не поранені. Значить, кров не ваша. Але ж ви не з тих людей, які, раптом що, пускають у хід ножа. Отже, вашу сукню забруднив кров'ю хтось інший, причому навмисне. Підстава? Найімовірніше, гроші! Ви мали отримати в спадщину великий статок, та хтось із родичів (дядько? тітка?), підбурюваний негідною вдачею, підстроїв вам пастку. Хіба не так?

— Не до віри! Ви цілком праві! — Я була щиро вражена.

— Це всього лише припущення, навіть не дедукція, — трохи знітився Холмс. — А тепер розкажіть докладніше.

Вислухавши розповідь, Холмс повільно покивав головою:

— Зрозуміло. Вони підсипали снодійне, щоб звалити на вас убивство. Ось так воно було. Та в мене лишаються деякі сумніви. Нащо вбивати адвоката Такаґі? Лише щоб звинуватити вас у злочині? Це не надається на мотив. Схоже, ваш дядько й справді здатен на злочин, але ж не такою мірою, щоб убити безвинного. Цебто, має бути ще якась підстава.

— Ще підстава? Але яка?

— Ось цього я й не знаю! — Холмс похитав головою.— Справу треба розслідувати.

— Розслідувати? — зітхнула я.— Але ж нам до скону не вийти звідси. Нічого не буде!

Холмс і д'Артаньян обмінялися поглядами.

— Не впадайте у відчай, — заспокоїв д'Артаньян.— Якщо ви бажаєте видостатися на волю, ми покажемо, як це зробити!

— Та невже?! — я широко розплющила очі від подиву. А д'Артаньян уже зіштовхував Едмона Дантеса з ковдри, що на ній той сидів на підлозі. Дантес підвівся й відійшов із украй невдоволеним виглядом. Д'Артаньян зісмикнув ковдру й натиснув на одну з кам'яних плит, якими була вимощена підлога.

Непідйомна з виду кам'яна плита раптом крутнулася без найменшого опору. В підлозі зяяв отвір! Я сторопіло втупилася туди...

Мія Коту. Романи, повісті, оповідання.

Лише двоє письменників із Мозамбіку вдостоєні премії імені Камоїньша, найвизначнішої літературної премії португаломовних країн. Один із двох — Мія Коту.

Лише двоє письменників із цих країн удостоєні Міжнародної Нойшадтівської премії з літератури, відомої як «Американська Нобелівська». І тут Мія Коту — один із цих двох.

Його словесні винаходи чарують і стають предметом досліджень лінгвістів. Від його оповідей про Африку годі відірватися, хоча моя недовчена португальська й етнографічне невігластво часом затуманюють подробиці. Що не дивно, бо його португальська насичена словами, а текст — реаліями з різних частин Мозамбіку. Мія Коту, «білий африканець», голос Мозамбіку в красному письменстві, знавець легенд і негритянського чаклунства, створив притаманний лише йому самому стиль, названий дослідниками «анімістичним реалізмом».

Перший роман Мія Коту «Земля-сновида» відзначили премією Асоціації письменників Мозамбіку з художньої літератури. Критики вважають його однією з найкращих африканських книжок ХХ сторіччя. Переклад українською хотіли випустити в достойному видавництві. Фрагмент з’явився в збірці дослідницьких статей у перекладі певної наукової співробітниці (чомусь із численними хибодруками й дрібними помилками на кшталт неузгодженості відмінків). Ймовірно, з нею й домовилися, навіть анонсували видання. Та щось не склалося; либонь, африканські чаклуни занапастили справу.

Чи озветься до нас Африка голосом Мія Коту українською? Не певен. Але тим часом можу запропонувати коротеньке оповідання у власному перекладі. Для колег, небайдужих до перекладацьких технічних задач завважу, що Мія Коту мають, зокрема, за великого майстра вигадувати прислів’я й приказки; якою мірою вдалося відтворити їх нашою мовою, дивіться самі.

Як Жоржисько спогади вигойдував

Мій приятель Жорж Крапикома, відомий у колі друзів як Жоржисько, описував мені прикрі непорозуміння, що їх мав у житті. Варто відзначити, що невдатні його штибу зазвичай мають передчуття. І мій друзяка не раз опинявся, сказати б, передчутливцем. Оце я й змалюю, але спочатку зображу на полотні, яка в Жоржа вдача.

Усе життя Жоржисько прагнув одного: не втрапити в халепу. Хоча боявся він мало чого — ще б пак, при таких габаритах. Що він велетень — то неабияке применшення. Говорити до нього було немов до хмар. Серед нас ходила приказка: той хлоп цілується хіба що навсидячки! За часів португальського правління стосунок Жоржиська до політики був десь як стосунок грошей до калитки злидаря: поменше крутитися й ніколи не затримуватися. Від міського шарварку його канудило. Тож, щоб утекти на природу, він вирішив найнятися водієм на сафарі. Це мало б уберегти від зловонного подиху світу. Але не так сталося, як гадалося. Якось йому довелося везти до джунглів на лови кількох чинів із ПІДЕ, португальської таємної поліції. Брутальні чоловіки й великі хижаки — саме те, від чого він прагнув триматися подалі. Під вечір одне цабе звеліло почистити зброю. Він і досі пам’ятає, як жахнувся:

— Зброю? Я?

Проте вголос нічого не сказав — натомість одразу придумав, як поквитатися — й заходився терти, чистити, смарувати. Коли ж навів останній глянець, гахнув просто перед носом у того, кому не пощастило опинитися найближче. І раптом ПІДЕшник гепнувся долі, мов кокос у бурю.

Минуло тридцять років, та Жоржисько й досі розповідає про це зі скрухою: «Ну, стрелив, але ж тихенько-тихесенько. Хто б подумав, що той тип отак розтягнеться! Та ну, я й досі не вірю, що він від пострілу помер. Либонь на серце заслаб. Чи вилетіла якась клепка з голови».

Він доливає кухоль по вінця, осушує. Примружує очі, клацає язиком і знову веселішає. Сум у душі минув: у пам’яті сплив — у пиві потонув. Жоржисько колисається у фотелі-гойдалці й пояснює: коли хилитаєшся, в минуле повертаєшся. Якби не цей фотель, все б чисто позабував.

Щоб пригадувати таке минуле, слід добряче розгойдатися. Після злощасного пострілу його запроторили до буцегарні, нібито за зв’язки з терористами. Треба було мати особливий талан, щоб сісти в січні сімдесят четвертого — за чотири місяці до падіння фашистського режиму. Той квітневий ранок він ніколи не забуде: люди взяли штурмом в’язницю, відімкнули камеру й винесли його на руках. Власне, йому найбільше закарбувалося в пам’яті, що від цього від дістав напад морської хвороби. Та це не завадило іншим оголосити Жоржиська героєм і народним месником.

— Можеш таке уявити, га? Я ж ніколи нікуди не пхався… не треба було мені від них ні грошей, ні, як її там, декомпенсації.

Проте Революція не забуває героїв: його поставили керувати націоналізованим заводом. Жоржисько, звісно, спробував якось відбутися. Відмовки, як то з ним завжди бувало, вилилися в чергове непорозуміння. Отож він узяв на себе цей нелегкий обов’язок. Жоржисько з ранку до ночі упадав при роботі. Усе йшло як по маслу, заводська бухгалтерія звітувала про дедалі більші прибутки. Аж так, що надмір успіхів викликав підозри. Інші заводи й на порожні тарілки не заробляли, а в цього тлустого супу не бракувало. Виряджені ревізори навіть не добралися до паперів: вистачило рушниці на стіні в директорському кабінеті.

— У ваших інструкціях нічого не було про зброю.

— Але ж ця рушниця славетна: то з неї я встрелив поліцейського чина. Ви що, не чули? Це ж моя нагородна зброя, її мені вручили при всіх!

Марно старався. Хто там розбере, чи то справді нагородна зброя! Кому рушниця — іграшка, а мишці смерть. І бідолаху знов упекли, на цей раз за незаконне тримання зброї. У в’язниці він був рахманний, мов панцирник. Але той неславний час пам’ятає дуже добре, попри те, що здебільшого спав, аби тільки заглушити голод. А зараз спогади спливли знов:

— Ну, бачиш, друже? Я тут ні до чого, ці справи самі тичуться мені просто в пику.

Отак він гибів, марнуючи місяць за місяцем. Певного дня крізь заґратоване віконце він угледів, що перед брамою зійшлися робітники з його заводу, і попросився до начальника в’язниці, щоб той дозволив побачення з підлеглими. Проте відповідь була цілковито неочікувана:

— Знаєте, пане Жоржиську, що сьогодні вас мали звільнити?

— Мали звільнити?

— Так, саме сьогодні, на честь всесвітнього дня метеоролога. От тільки доведеться ще посидіти…

Чому ж воно сказано, та не зроблено? Звільнення відклали ось через що. Робітники скучили за ув’язненим директором і, щоб його звільнити, улаштували чаклунський обряд. Влада обряд припинила, а недійшлих чаклунів затримали за пропаганду темних забобонів. Цей наслідок, у свою чергу, перетворився на причину: звільнення Жоржиська відклали, щоб не догоджати тим, хто вірить у феодальні церемонії. Начальник в’язниці виклав це дуже просто: «Якби вас зараз випустили, вийшло б, начебто ці забобонні ритуали таки подіяли. А це суперечить матеріалістичним засадам. З цих самих міркувань у районі міжнародний день метеоролога перенесли». І щиро обманутий у сподіваннях Жоржисько повернувся до камери.

— Ну, бачиш? Через метеорологічний матеріалізм я відсидів зайвий строк!

І лише за кілька місяців його відпустили на всі чотири боки, бо вже ніхто б не відніс звільнення на рахунок хитровигаданих духів. Як скрушно каже сам Жоржисько, і з собакою не подружив, і зубів не всторожив.

Сьогодні ми не схильні відбуватися розмовами про погоду. Сидячи в старому фотелі-гойдалці, він зважує безмір часу. Працювати — а навіщо? Тече праця як з води, ні туди і ні сюди… Випростує натруджені ноги й питає мене:

— Що хилитається: я, фотель, чи світ?

 

Брюс Шнаєр. Клацни тут — і всім кінець!

Коли одна з трьох історій, з яких славетний автор починає чергову книжку про питомі небезпеки електронно-цифрового світу відбувається в Україні, перше, що спадає на думку, — незле було б ознайомити з нею українських читачів. То більше, що «кібергігієна» та «обізнаність у кібербезпеці» — модні теми в богорятованій вітчизні.

Безперечно, незле було б людям краще орієнтуватися, чому не можливо цілковито уникнути небезпеки в Інтернеті, в чому полягає ризик, хто за цим стоїть і який із того має зиск. Тут просвітницький ефект книжки Шнаєра був би величезний. Шкода лише, що мало не половина книжки — про те, як так звана «держава» може поліпшити стан речей за допомогою суто політичних методів і знарядь. Автор сподівається, що «держава» відмовиться гнобити підданих і зненацька навернеться до благодіянь, чи приструнчить монополії — про мене, трохи наївно. Що ж, книга майже три роки як вийшла друком; можливо, останній рік схилив шановного автора до реалістичніших поглядів. Утім, шанувальників «держави» чимало, нехай хоча б утямлять, наскільки в Україні все навкосяка.

Пристойного перекладу українською ви, найімовірніше, не побачите — як не побачили перекладів попередніх популярних книжок Шнаєра. Зарівно як і його фундаментальних праць із криптографії — фахівці намагаються розібратися в англійських першоджерелах, а початківці, не мудруючи лукаво, звертаються до перекладів російською.

Дозвольте закінчити в мажорі: я вряди-годи знайомитиму цікавих із поточними дописами Брюса Шнаєра; дозвіл на це він мені люб’язно надав. А поки що — фрагмент вступу.

Усе перетворюється на комп’ютер

Розгляньмо три випадки та їхні наслідки.

Випадок перший. 2015 року двоє дослідників убезпечення перехопили керування джипом-черокі — за кільканадцять кілометрів, через розважальну систему машини, сполучену з Інтернетом. Є відео, де видно, як переполошився водій посеред автостради, безсилий зарадити хакерам, що ввімкнули кондиціонер, перевели радіо на іншу станцію, запустили «двірники», врешті, зупинили двигуна. На щастя, то був наочний показ, а не замах на вбивство, тому дослідники не перехоплювали керування гальмом чи кермом — а могли.

То не було разова вистава. Хакери виявили, наскільки вразливі кілька моделей автівок. До визиску надавався діагностичний порт. Програвач DVD. Навігаційна система OnStar, ба навіть комп’ютери, вбудовані в шини.

Вразливі й літаки. Таких показових історій, як із джипом, не було, проте дослідники вбезпечення твердять, що до бортової апаратури можна втрутитися через розважальну систему або через апаратуру зв’язку борт-земля. Довгі роки виробники літаків заперечували, що визиск літака можливий. Та в 2017 році фахівці Міністерства внутршньої безпеки США провели дистанційний злам комп'ютерів боїнга-757. Подробиць не повідомляли.

Випадок другий. 2016 року хакери, ймовірно, російські, висадили кіберміну під назвою «Форсований розвал» (CrashOverride) на Північній високовольтній підстанції під Києвом. Підстанція вимкнула всіх споживачів.

Напад за допомогою «Форсованого розвалу» відрізнявся від торішньої кібератаки на диспетчерську Прикарпаттяобленерго на Заході Україні. Там теж вимкнули споживачів, але вручну. Напасники, теж, імовірно, з Росії, забезпечили собі доступ до системи через закладку, встановлену шкідницьким програмним засобом, тоді перехопили керування комп’ютерами в диспетчерській і вимкнули електропостачання (один з диспетчерів зняв це на відео). Натомість «Форсований розвал» зробив усе автоматично.

Споживачам, які живилися з Північної, неабияк пощастило. Інженери мерщій «відрубали» на підстанції Інтернет і повмикали все вручну. На це пішла десь година. Хтозна, чи є ще на електростанціях і підстанціях у США електроапарати, що вмикаються вручну, а як навіть є, — чи хтось із працівників ще знає, як це робиться.

«Форсований розвал» — то була зброя. Це знаряддя мало модульну структуру й у невибагливий спосіб переналагоджувалося на різні цілі: газогони, водоочисні станції тощо. Там була ціла низка інших «бойових частин», не задіяних у нападі на Україну. Одна могла б підвищувати й знижувати напругу на шинах підстанції аж до ушкодження устатковання. Тоді електропостачання перервалося б на кілька днів, як не на кілька тижнів. Посеред української зими невідомо, скільки людей позамерзало б. Застосування цієї зброї становило частку державної операції з випробування її можливостей. В останні роки російські хакери втрутилися в комп'ютери понад двадцяти електростанцій у США й доп’ялися до відповідальних систем, хоча й не завдали ніякої шкоди; це теж були випробування можливостей.

Випадок третій. У певні вихідні 2017 року хтось перехопив керування 150 000 принтерами в усіх усюдах. Хакер написав програму, що автоматично виявляла великосерійні не вбезпечені принтери й змушувала їх раз у раз друкувати символьну графіку та образливі гасла. Таке трапляється регулярно, здебільшого, як акт вандалізму. Перед тим, того ж року, перехопили керування принтерами в кількох американських університетах і надрукували антисемітські листівки.

Таких самих нападів на 3D-принтери досі не було, та нема підстав сподіватися, ніби вони вільні від вразливостей. Коли якийсь із них зламають, буде трохи збитків, трохи роздратування — та й годі. А от у разі біопринтерів рівень небезпеки куди вищий. Поки що вони не вийшли, сказати б, із пелюшок, та в перспективі застосовуватимуться до синтезу й складання замовних вірусів до руйнування ракових клітин у конкретному організмі або лікування інших хвороб.

Уявіть майбутнє, де такі біопринтери стоять скрізь — по лікарнях, кабінетах лікарів, ба навіть аптеках. Якщо хакер перехопить керування, то залюбки завантажить інструкції до друкування вбивчого вірусу. Й надрукує таких вірусів скільки захоче. Або змусить багато принтерів друкувати їх невеличкими партіями. Вірус з’явиться в різних місцях, а як буде досить заразний і досить стійкий, на нас чекатиме пандемія. 

Оце й зветься «Клацни тут — і всім кінець»!