Джорджо Аґамбен. Серія «Homo Sacer» та інші твори

Італійського філософа Джорджо Аґамбена навряд чи перекладатимуть для українських читачів, через притаманний зарівно видавцям, які мають себе за культуртреґерів, як і читачам, що трапляється з новонаверненими, фетишизм «європейських демократичних цінностей». Особливо тепер, коли хіба що сліпоглухий не втямить, що в нашому обітованому краї, Європі, справдилися на практиці Аґамбенові тези: «виборні» законодавчі органи — не більш як запона, що маскує справжніх розпорядників чужими життями, цебто так звану «виконавчу гілку влади»; буття посполитих зведене до «голого життя», суто біологічного існування без тіні свободи й через це аполітичного; цьому служить перманентний «надзвичайний стан», квінтесенція якого — концтабір і сувора ізоляція (англійською локдаун, як хтось раптом не знав).

Що ж, ті нечисленні, кому закортить запізнатися з творами Джорджо Аґамбена докладніше, але не настільки, щоб учитися італійської, нехай звертаються до перекладів мовами східного або західного сусіди, а я запропоную переклад його статті з «Нойе Цюрхер цайтунг» за 30 квітня.

_______________________________________

Обличчя й смерть

Дві речі, нібито не пов’язані, схоже, приречені на цілковите знищення в майже сформованому новому світовому порядку: обличчя й смерть. Спробуймо з’ясувати, чи, всупереч першому враженню, вони в якийсь спосіб пов’язані та навіщо їх зараз нищать.
Розглядаючи власне й чужі обличчя, людина набуває життєво важливого досвіду. Це завважили ще в давнину: «Того, що зветься “обличчям”, — пише Цицерон, — не має жодна істота, крім людської». Греки називали раба, не вільного розпоряджатися собою, апропосон, цебто «безликий». Нехай усі живі істоти демонструють себе іншим і зносяться з ними, але лише людина зробила з обличчя знаряддя впізнавання й виразу істини; людина — істота, яка впізнає власне обличчя в люстрі й упізнає з обличчя собі подібних. У цьому розумінні обличчя — це водночас і симілітас, подобизна, і симультас, співіснування. Людина без обличчя приречена на самотність.
Тому обличчя — підґрунтя політики. Якби люди зносилися завжди й винятково через інформацію, завжди в тій чи іншій справі, не було б ніякої політики, самий лише обмін повідомленнями. Але ж найперше люди відкриваються одне одному, упізнають одне одного в обличчя; тому обличчя — передумова політики, підмур’я всього, що люди кажуть і чим обмінюються.
Тож обличчя — це і є той «поліс», людське місто, складник політики за означенням. Дивлячись в обличчя, люди впізнають одне одного й поділяють почуття, зазнають подобизни й відмінності, віддаленості й близькості. Якщо політичних тварин не існує, то саме через те, що тварини, завжди відкриті, не вбачають у власній неприхованості світової проблеми, а живуть собі, байдужі до неї. Тому вони й не цікавляться дзеркалами, зображеннями як такими. Людина, натомість, прагне впізнавати й бути впізнана, бажає відповідати власному зображенню, шукає в ньому власної істини. Й перебудовує тваринне довкілля, творячи світ — поле гри невпинної політичної діалектики.
Коли ж держава прирікає на знищення саме обличчя, примушуючи громадян натягати машкари скрізь і повсюдно, — тим самим вона знищує всі прояви політики. І в просторі спорожнілому, під повсякчасною й нічим не обмеженою орудою никають відокремлені одне від одного створіння, яким зруйнували колись міцні й відчутні підвалини спільності, тож тепер вони можуть хіба що обмінюватися повідомленнями — адресованими, але безликими. А що людина — істота політична, то як зникає політика, знищується й життя: немовля, яке не бачить материнського обличчя, навряд чи розумітиме людські почуття, як виросте.
Не менш від зв’язку з обличчям важливий для людей зв’язок із мертвими. Людина не лише єдина істота, яка впізнає себе в обличчя, а й єдина істота, яка сповідує культ мертвих. Тож не дивина, що й мертві мають обличчя, і що нищення облич іде пліч-о-пліч із нищенням смерті. У стародавньому Римі мертві були присутні в світі живих через імаґо, воскові розфарбовані парсуни, що прикрашали вітальні кожного родинного дому. Свобода людини визначалася не лише участю в політичному житті міста, але й юс імаґінум, непорушним правом обороняти обличчя предків і виставляти їх перед загалом, коли громада святкує. «Після похорону й жалобної учти, — пише Полібій, — імаґо, цебто воскову парсуну, точну подобизну форми й кольорів обличчя небіжчика, виставляли в дерев’яному релікваріумі в найпочеснішому місці дому». Зображення ці служили не для самих приватних спогадів; вони були матеріальним знаком спільності й єдності живих і мертвих, минулості й сучасності, невідокремною частиною буття міста. Саме тому вони відігравали значну роль у житті громади: настільки значну, що, сказати б, право на зображення мертвих служило майстернею, де споряджають права живих. Не дарма винного в тяжкому злочині проти громади позбавляли права на зображення. Міфи твердять, що коли Ромул засновував Рим, то наказав викопати гріб, названий ним мундус, цебто «світ», по чому він сам і кожен із його товаришів укинули туди по жмені землі, з якої постали. Цей гріб відкривають тричі на рік, і кажуть, ніби в ці дні мані, мерці повертаються до міста й долучаються до буття живих. Світ — не що інше, як поріг, через який зносяться живі й мертві, минувшина й сьогодення.
По сказаному зрозуміло, чому світ без облич конче мусить бути світом без мертвих. Коли живі втрачають обличчя, мертві обертаються на сухі цифри; хто зведений до суто біологічного життя, той і вмерти має самотній і без поховання. І коли обличчя — це, перш за все, засіб взаємин із собі подібним, то живі, яким обрубали зв’язок із обличчям, зостаються, примушені зноситися електронними каналами, непоправно самотні.
Отож, усепланетний замір, втілюваний у життя державними урядовцями, радикально аполітичний. Ідеться про те, щоб видалити з людського буття геть усі складники питомо політичні й присилувати замість цього до впокорення, яке спирається хіба що на алгоритми керування. Позбавлення облич, знищення мертвих і примус триматися на відстані — доконечні знаряддя впокорення, що, коли вірити можновладцям, нікуди не подінуться, як навіть медичний терор лютуватиме менше. А суспільство без обличчя, без минулого й без фізичного дотику — то суспільство привидів, і таке суспільство вмить, чи, принаймні, досить швидко, згниє.

https://www.quodlibet.it/giorgio-agamben-il-volto-e-la-morte