Monday, February 8, 2021
Ітіро Кано. Пригоди пана Хока на чужині
Роберто Сав'яно. Гримни!
Ось уже п'ятнадцять років — третину життя — Роберто Сав'яно перебуває під пильною охороною поліції: ватажки неаполітанських банд затялися на нього за книжку "Гоморра", де він витяг на світ божий чимало їхніх злочинів і неподобств. Екранізацію "Гоморри" відзначено гран-прі журі у Каннах 2008 року. Навіть в Україні видавництво Ф. у своєму типовому амплуа нашвидкуруч надрукувало "пере-переклад" — не з оригіналу, а з англійського перекладу.2016 року вийшов друком роман "Діти на ловах" (La paranza dei bambini): доведені до відчаю через повну відсутність перспектив підлітки беруться за зброю й починають наводити порядок у Неаполі за власним розумінням. Фільм за цим твором дістав "срібного ведмедя" на Берлінському фестивалі. Я навіть спробував подивитися, але лише підтвердив свою підозру, що вкрай слабо розумію неаполітанських підлітків. Утім, я й українських, російських і польських розумію не завжди.
ВІЧНИЙ ВАРТОВИЙ
Ціна боягузтва — завжди й винятково зло.
Олександр Солженіцин
Ясусі Іноуе. Вітер-ліс-вогонь-гора. Діяріуш ченця на прозвання «Просвітлення первобутне»
— Агов, ченче з Трьох криниць! Агов!
Почувши вигуки за спиною, я вирішив не озиратися, немовби то не до мене. Добродій, з яким я мав честь спіткатися в храмі Трьох криниць, Міїдера, ім’я моє запам’ятати не зволив. Тож я крокував собі далі, але подорожній прискорив крок і гукнув знову:
— Агов, ченче з Трьох криниць!
Дідизний, та аж ніяк не ветхий, міцноногий, він наздоганяв мене навдивовижу швидко. Й нарешті я почув:
— Агов, ченче Хонкаку з Трьох криниць! Це ж ти, Хонкаку, власною особою!
Після цього, звісно, рухатися далі було б непростимо. Я зупинився, розвернувся, й віддав уклін знайомцеві, якого не бачив шість років. І як же відрадно було зустрітися знов! Так, то був велебний чернець на прозвання Тойо, «Східно-світлий», він майже не змінився з часів за життя навчителя Рікю, ба більше, нітрохи не глядівся на свої роки, що їх, за його власними словами, мав аж вісімдесят три.
— Склади мені товариство!
Хто б став перечити! Мені й самому хотілося знов побачити шарлатове листя кленів у храмі Подобизни істини, Сінньодо, де я давно не бував, тож я й незчувся, як уже проходив крізь храмову браму, де міг милуватися ним досхочу.
Я зовсім забув про плин часу, й похопився, лише коли, вийшовши з чаювального прихатку, де чин розпочався ще в надобіддя, побачив, що гущавина саду й цукубаї, камінна чаша-рукомийник, уже занурилися в сутемряву; маю сказати, що ці півдня проминули втішно — просто на рідкість утішно.
Сувій — шість ієрогліфів славослов’я на честь будди Амітабхи пензля принца Сон’енхо, з підклейкою з цупкого паперу; чайна чашка з провінції Ісе; знамените огнище, на якому ні на мить не стихав булькіт окропу в казанку, званий «вітром у соснах». Мені якось випала честь супроводжувати сюди навчителя Рікю, й можу сказати, що сьогодні чаювальний чин був достеменно як тоді — то більше, що й правив його той самий велебний Тойо, знаний майстерник і знавець засад «вабі», погідної безпретензійності. Зчудований, немов уві сні, спостерігав я його мистецьку манорію.
Коли надійшла черга милування чашками, велебний Тойо поставляв переді мною взірець «сучасної кераміки», імая, дар навчителя Рікю. Як же розчулило, якою вдячністю виповнило мене його щиросерде дбання! Мимоволі пригадалися давні часи, коли я сидів отак перед навчителем. Скільки років я не тримав німотно на долоні цю довершену чашку — об’ємисту, з тонкими стінками, чорною поливою! Я мав суто особисті спогади про цей витвір майстра Тьодзіро, який покинув наш світ на два роки раніше за навчителя. І дуже втішився, побачивши, що чашка знайшла своє місце у велебного Тойо.
Отож, уже поночіло, коли я вийшов із чаювального прихатку, спорудженого верховним виголошувачем молитов по його зреченні світу в південній частині Сінньодо, й дорогою до келії, що правила за оселю в часи моєї науки, розмірковував про сьогоднішню випадкову зустріч і конверзацію. Пригадував те, чого не сказав, хоч і мав би сказати, про що не запитав, хоч і мав би запитати. Перебирав у пам’яті відповіді на запитання, й сумнівався, чи саме так подобало відповісти. Є вислів «думки розбігаються»; от і в мене по сьогоднішньому нежданому спітканні й чаювальному чині в цьому прихатку з велебним, що йому навчитель Рікю другом зволив бути, серце палало, а думки розбігалися.
— Чому ти так замолоду вирішив зректися світу? Бо присвятив життя чаювальному чину, запрагнув зробитися майстерником, чи було ще щось? — рачив поцікавитися Тойо.
Не було нічого. Сам себе, добігаючи шостого десятку, я аж ніяк за молодого не мав, та хай там як, я не зміг точно відповісти, що потрутило піти в ченці. Це не був скуток того, що я, слідом за навчителем Рікю, струсив прах світу з ніг, ставши на стезю чаювального чину. І не сказати, ніби я, не вдатний від природи, раптом відчув рішучість чи готовність наслідувати навчителя як один із шанувальників чаювання.
Я навчався в місцевій філії храму Міїдера, а маючи тридцять один рік, відмовився від звичного трибу життя й пішов служити навчителю Рікю; невдовзі він став брати мене за підсобника й навчати нових і нових премудростей чаювального чину, коли ж мені зрівнялося сорок, навчитель отримав розказ покінчити життя. Тож не можу сказати, ніби сподівався стати в чаюванні майстерником, ба навіть умільцем; далеко мені до цього було, хоч і ревно вправлявся, та й показувався на людях під час чаювального чину вряди-годи. Так, я прислужував навчителеві, подеколи допомагав на чаюванні, й завдяки цьому дехто з тих, хто сяяв зірками на привселюдних чинах, час від часу міг зволити пригадати ім’я Хонкаку-ченця з храму Трьох криниць, навіть заговорити приязно, ба й запросити на чаювання.
А все ж, попри мою недолугість, на схилі літ навчитель виявив мені честь запросити одним-єдиним гостем на чаювальний чин, якого я не забуду до кінця днів. І зараз наче наяву відчуваю те напруження душі й тіла.
Sunday, February 7, 2021
Алекс Хейлі. Коріння
Товста, понад тисячу сторінок, книжка в м’якій палітурці потрапила мені до рук років через п’ять. Книгарні «потенційних супротивників» на Червоноармійській не було ще й у проекті; за зберігання перемитнених книжок можна було як не отримати строк, то вилетіти з комсомолу, а заразом, і з роботи — працював я в КПІ, а він, як і решта ВНЗ, вважався ідеологічним форпостом.
Книжку я прочитав з превеликим задоволенням. Минуло ще років п’ять, розбуялася «перебудова», і я, вже трохи знаний у редакції «Всесвіту» як перекладач із японської, запропонував Володимирові Митрофанову, що очолював англо-американський відділ, видати в «журнальному» варіанті роман «Коріння», так високо оцінений радянською критикою.
Треба сказати, що на той час у США вже пройшов телеекранами, зібравши понад стомільйонну аудиторію, серіал за мотивами роману, відлунав судовий процес, по чому Хейлі мусив виплатити 650 000 за «запозичення» кількох десятків фрагментів з роману Гарольда Курландера «Африканець», дослідники не залишили каменя на камені з буцімто «історичності» роману. Втім, з Нортонової антології афроамериканської літератури «Коріння» ще не викинули, цей роман був (і залишається) найпопулярнішою книжкою негритянського автора. Ясна річ, в СРСР це не було загальновідомо; принаймні, я всіх цих подробиць не знав.
Володимир Іванович відказав, що має прочитати книжку й нарадитися з головним редактором; тоді на цій посаді був сумнозвісний Віталій Коротич. Десь за півроку я поцікавився результатом наради й почув, що Коротич ось-ось має поїхати до Москви й там, зокрема, узгодить це питання. Та ба! У Москві заборонили публікувати Хейлі, розтлумачивши, що там, мовляв, вбачається негритянський шовінізм. Це було кумедно, зважаючи, що незадовго перед тим саме видали український переклад наскрізь расистських «Звіяних вітром»!
Що ж, Митрофанов давно на цвинтарі, Коротич подвизається в Москві; ідеологи, які розгледіли в Хейлі той шовінізм, уже перевелися; переклад російською вийшов масовим накладом; а серед сорока мов, на які перекладено «Коріння», української немає й досі. Ймовірно, й не буде.



